Ахмад Номир Салех
Культура народів Причорномор'я. - 2009. - №172. - С.14-17.

Організаційно-економічні стратегії розвитку немасових видів туризму в Українському Причорномор'ї

Актуальність. Україна та її узбережжя Азово-Чорноморського регіону володіє багатим рекреаційним і природно-ресурсним потенціалом, ємності якого вона не поступається визнаним курортним регіонам загальносвітового значення. Основну роль в курортному багатство України грає курортно-рекреаційний природно-ресурсний потенціал приморських регіонів Азово-Чорноморського басейну. При екологічно допустимому освоєнні основних видів курортних ресурсів цих регіонів (лікувальних грязей, мінеральних підземних вод, пляжів та ін) тут можна щорічно оздоровлювати більше 40 млн. рекреантів, що залучаються місцевою екзотикою і пам'ятками історії та культури в активно освоєних ще з часів античної культури приморських регіонах Азово-Чорноморського басейну, а також при створенні і розвитку установ ділового, наукового, релігійного, екзотичного і інших перспективних видів туризму, вільних економічних зон курортного, туристичного та інших видів оздоровчого призначення.

Постановка проблеми. В якості "проблемних місць" у функціонуванні сфери морського курортно-рекреаційного господарства і туризму у приморських регіонах України виявлено наступні: застаріла матеріально-технічна база; відсутність розвиненої інфраструктури даної сфери; низька освоєння рекреаційного природно-ресурсного потенціалу та відсутність належної виробничої бази з видобутку і використання рекреаційних ресурсів; відсутність належної охорони природних, в тому числі рекреаційних ресурсів; недостатній розвиток допоміжних, обслуговуючих та взаємопов'язаних з рекреаційною сферою галузей господарства.

Аналіз досліджень і публікацій. Головна проблема, на нашу думку, це відсутність комплексних інноваційних підходів у сфері туризму, одним з яких має стати розвиток немасових видів туризму, менеджменту яких приділяється достатньо уваги [1], в роботах Рутинского М.Й., Зінько Ю.В. [8], достатню увагу темі приділено в роботах Коберниченко Т., Васильєва Ст., Горишевского П. [3], проте, цілісної стратеги немасових видів туризму поки що не вироблено, що й зумовлює постановку цілі цієї роботи.

Недослідженими частинами проблеми стратегії немасових видів туризму є методологічні та методичні підходи до оцінки їх інтегрального ресурсу, пріоритетів та механізмів розвитку зеленого туризму.

Метою даної роботи є визначення пріоритетних напрямів у розвитку немасових видів туризму в українському Причорномор'ї.

Обговорення результатів дослідження. Туризм - глибоке соціальне явище в житті світової спільноти, що ґрунтується на гуманістичних цілях і принципах. В туризмі, при розгляді його як суспільного явища в цілому, слід розрізняти (а) мотиви і цілі споживача, тобто туриста, і (б) мотиви і цілі організаторів туризму місця відправлення та дестинації, тобто місцевості (туристського центру, регіону, країни) прийому. У число організаторів туризму входить і держава, також можуть входить недержавні структури, наприклад, релігійні, спортивні та інші. Слід мати у вигляді, що учасником туризму в разі прийому є прямо або опосередковано також і місцеве населення дестинації. Кожен з учасників має свої інтереси і прагне отримати вигоди чи інші позитивні види ефектів, або навпаки захистити свою культуру, звичаї, релігію, ресурси та інше надбання від чужинців. Саме тому в методах туризму визначено неодмінна виховання і навчання як власне туристів, так і підготовка місцевого населення до прийому таких [2].

Розглянемо один з найбільш показових видів немасового туризму - сільський туризм.

На сьогодні в Україні туризм поступово перетворюється на стабільний і сформований сектор. Туристи вимагають кращого вибору та якості продукту, одночасно, сільський туризм несе довгострокову відповідальність перед навколишнім середовищем. Цього можна досягти лише шляхом ефективного планування та менеджменту [1].

Мета менеджменту сільського зеленого туризму полягає у довготерміновій підтримці цього туристичного сектора шляхом захисту місцевої культури та навколишнього середовища з використанням механізмів продукування специфічних суспільних благ (послуг) та підтримання їх конкурентоспроможності [9].

За різними оцінками експертів, в Україні від 500 тис. до 1 млн. сільських садиб мають вільні кімнати для розміщення туристів. У той же час, реально використовується з цією метою не більше 10 000, головним чином, у курортних зонах.

З іншого боку, кількість міських жителів, які хотіли б відпочити у селі, постійно зростає, і більшість з них не знаходить такої можливості через відсутність доступних пропозицій, адже на доступних міському жителеві носіях поки що рекламується лише кілька сотень садиб [3].

Стратегія сільського зеленого туризму в кожній окремо взятій місцевості, залежно від її рекреаційного потенціалу, потребує визначення пріоритетів. Ці стратегічні наміри повинні переглядатися періодично, шляхом спеціальної партнерської співпраці між власниками садиб, громадськими спілками сприяння розвитку сільського зеленого туризму та сільськими туроператорами.

Важливим механізмом менеджменту сільського зеленого туризму є діалог і партнерство між бізнесом, об'єднаннями власників і громадськими інститутами. Це необхідно з огляду на потреби перебудови сільської економіки. Сільський туризм є специфічною частиною економічної діяльності на будь-якій території завдяки сильному впливу громадської сфери і конкурентному тиску споживачів. Основними чинниками підвищеної складності управління сільським туризмом виступають: суттєва невизначеність ринкової ситуації, сезонна нестабільність попиту на туристичні послуги, високий ступінь конкурентності на регіональному ринку туристичних послуг із закладами інших організаційних форм масової рекреації, обмеженість фінансових ресурсів, мінливість попиту споживачів туристичних послуг [5].

До сільського туризму тісно примикає готельний бізнес. Він використовує принципово іншу базу розміщення, але конкурує із сільським туризмом фактично за ту ж саму категорію споживачів. Завдяки несформованість і недосконалість української законодавчої бази, готельний бізнес нерідко ховається під вивіскою сільського туризму, користуючись пільгами та підтримкою, які надаються сільському туризму державою. Очевидно, поділяючи ці два види обслуговування туристів, офіційну межу між ними слід проводити таким чином, щоб відокремити ті послуги, які дійсно заслуговують на підтримку. Переважна більшість європейських країн має таку межу, визначену законодавчо. Наприклад, у Польщі це 5 кімнат, в Швеції - 10 ліжок, тощо [10] Таким чином, підтримка надається найбільш дрібним постачальникам послуг, створюючи сприятливі умови для залучення до цієї діяльності нових учасників [11].

Ресурсні стратегії. Рекреаційний потенціал сільського зеленого туризму - це сукупність природних, етнокультурних, селитебні та суспільно-демографічних ресурсів, а також наявної господарської та комунікаційної інфраструктури території, які служать або можуть служити передумовами розвитку сільського зеленого туризму. Рекреаційний потенціал території - це багатоаспектне поняття, що охоплює весь комплекс життєдіяльності суспільства. При його визначенні необхідно враховувати економічний, екологічний і соціальний аспекти. Частина з цих аспектів відноситься до туристичних ресурсів території, інша - до факторів, що впливає на розвиток сільського зеленого туризму в регіоні. Рекреаційний потенціал території складається з низки складових:

Екологічний пропускний потенціал - це граничний рівень відвідуваності об'єкта або місцевості, перевищення якого призводить до неприйнятних неповернених екологічних наслідків у результаті дій (або природних процесів життєдіяльності) самих туристів, або внаслідок функціонування обслуговує сільський туризм інфраструктури. Туристичний соціальний пропускний потенціал - це рівень відвідуваності (одночасної кількості туристів) села чи экоагрорекреационной місцевості, перевищення якого психологічно надає погіршення враження від поїздки [2].

Агрорекреационные ресурси (ресурси сільського зеленого туризму) - це об'єкти і явища природного і антропогенного походження, які можна використовувати з метою відпочинку, оздоровлення і туризму в сільській місцевості кількісно обмеженого контингенту людей у фіксований час за допомогою наявних матеріальних можливостей. Рекреаційні ресурси безпосередньо впливають на територіальну організацію рекреаційної діяльності, формування рекреаційних районних центрів, їх спеціалізацію та економічну ефективність [11].

Природні агрорекреационные ресурси - це навколишнє середовище з мережею сільських поселень, наявними природними об'єктами, що володіють рекреаційними властивостями, і ареалами малозмінених людиною природних екосистем [6].

Маркетингові стратегії туризму. В сільському туризмі головним виробником товару, який пропонується на ринок, як правило, є власник особистого селянського господарства - господар, а точніше - його сім'я, таким чином, сільська сім'я виступає в якості фірми-виробника. І хоча, згідно з законодавством України, така сім'я не зобов'язана бути суб'єктом підприємницької діяльності, але з виходом на ринок, вона підпадає під дію всіх об'єктивних ринкових законів [6].

Аналізуючи свої можливості, доцільно застосувати метод порівняльного аналізу сильних і слабких сторін, який має назву SWOT-Аналіз (таблиця 1).

Таблиця 1.