Георгій Пилипенко
Фото Олександра Горобця
Міжнародний туризм. - 2001. - № 6(42). - С.44-49.

Гаїті: чорна перлина Карибів

У туризмі, як і в шоу-бізнесі, існують країни "розкручені", мов поп-зірки, і маловідомі, що досі чекають свого часу. Прикладом перших можуть служити Таїланд чи Емірати - якщо хтось там і не бував, то вже ж, напевно, чув про ті краї. А зразком держави, поки що майже не відомої на нашому туристичному ринку, є Гаїті. У ній дуже мало хто був, про неї мало хто чув, її іноді плутають чи то з Таїті, чи то з Гаваями...

Тільки для чорних

На Гаїті мають приїздити лише справжні туристи. Краса, автентичність і духовність цієї країни винагороджують гостя, але бідна побутова інфраструктура потребує розуміння наявних проблем. Існує компромісний варіант, який дає змогу доторкнутися до краси, не поринаючи у проблеми повсякдення. Це - круїз, який починається в Майямі та передбачає відвідання таїтянських портів. Тут уже не доведеться перейматися проблемами комфорту, бо ваша тимчасова домівка - шикарний плавучий готель, найбільше у світі круїзне судно "Вояджер".

Років тридцять тому про острів Гаїті іноді згадували в пресі, аби зайвий раз засудити антинародний режим диктатора Дювальє (папи Дока) та його жорстоких сек'юриті - тонтон-макутів. Після зникнення об'єкту критики про країну і зовсім перестали згадувати. Тим часом Гаїті - перша у світі незалежна держава з чорним населенням і друга після Сполучених Штатів незалежна країна на Американському континенті. Але серед досвідчених туристів існує стале переконання, що Гаїті приворожує серце кожного гостя, ось тільки мало хто знаходить слова для вираження свого захвату.

На цьому острові поєднуються матеріальна бідність більшості населення і багатюща духовність та унікальна історія. Можна додати, що жодна з країн Карибського басейну так міцно не тримається за свій власний національний шлях. Ще 1804 року, проголосивши незалежність, держава самоізолювалася від європейського впливу, вважаючи його колоніальним. Але це далебі не означало застою. Навпаки, розвиток країни нагадує течію бурхливої річки.

Окрім круїзних туристів, острів має свою специфічну клієнтуру. Сюди приїжджають ті, хто вміє оцінити відкритість, гостинність, безпосередність і почуття гумору гаїтян. Приїжджають інтелектуали, що відвідують місцеві галереї, спілкуються з художниками і почуваються відкривачами незнаних геніїв. У декого за таких обставин зненацька прокидається власна геніальність. Принаймні їм так здається.

Грехем Грін недаремно назвав свій знаменитий роман про Гаїті "Комедіанти". Перебуваючи в цій унікальній країні, ви поступово відчуваєте, що й самі граєте якусь роль в сюрреалістичному спектаклі.

Якщо звернутися до фантастичної історії Гаїті, то досить для початку зауважити, що це країна, яка спробувала боротися за расову чистоту від... білих. Коли ватажок повсталих рабів Жан-Жак Дессаліньє 1803 року отримав перемогу над французькими військами, він вилучив із прапора метрополії білий колір, і те, що лишилося - синій і червоний, - стало прапором нової незалежної держави. Земля святого Домініка отримала назву "Гаїті", тобто "гірська країна".

Почувши, що Наполеон проголосив себе імператором, Дессаліньє теж вирішив стати монархом Жаком Першим і підписав нову конституцію, в якій наділив себе необмеженою владою. Чорний імператор повелів знищити всіх білих, якими переважно були французи. Для змалювання цих подій у світовій літературі традиційно вживається російське слово "погром". Урятуватися вдалось лише "суспільно корисним" фармацевтам і різьбярам по дереву. Боротьба за расову чистоту була такою принциповою, що чорні не знайшли спільної мови навіть із мулатами. Тому виникло дві держави на одному острові - північна (із чорним населенням) і південна (з мулатським і почасти білим), на колись іспанській частині острова. Після кількох возз'єднань та роз'єднань 1849 року південь остаточно виокремився у державу, яку ми нині знаємо як Домініканську Республіку. А на решті території Гаїті царював іще один чорний імператор із колишніх рабів - неписьменний Сулук.

Тривали громадянські війни, висаджувались іноземні десанти... Довгий час островом керував "папа Док" - в миру Франсуа Дювальє, - що став своєрідним еталонним екземпляром "бананового диктатора". Подейкують, що блискучий насмішник Курт Воннегут саме з нього писав у своїй культовій для епохи "молодіжних революцій" кінця 60-х років повісті "Колиска для кішки" дивакуватого диктатора папу Монзано, а сюрреалістичний острів Сан-Лоренцо - то і є Гаїті часів Дювальє. Його спадкоємцеві, "бебі Доку", пощастило менше, і зрештою "революційні маси таїтянського народу" (щоправда, не без підтримки морської піхоти Юнайтед Стейтс) повалили молодого диктатора, котрий увійшов до історії хіба що завдяки абсолютним рекордам у казнокрадстві та ще, може, завдяки дружині - фантастичній красуні, яка поміняла кар'єру фотомодельки на гарантовану, здавалося б, "роботу" першої леді.

Хоча не варто лякати блідолицих туристів расизмом гаїтянців: білі (як і нечисленні індіанці тахіо, аборигени острова, колись майже винищені колонізаторами) на острові є. По-перше, нащадки повсталих французьких рабів з часів війни за незалежність поважали англійців - адже саме вони, затяті вороги наполеонівської Франції, остаточно випхали з острова каральний корпус Бонапарта. Тому традиційно визволителі-англійці користуються повагою чорних острів'ян. А ще існує маленьке містечко Казалес, населене чорношкірими блакитноокими гаїтянами, які співають польських пісень і виконують польські танці. Свого часу, 1802 року, Наполеон послав проти повсталих рабів каральну експедицію не із французів, що були йому потрібні в Європі, а з польських вояків - союзників Франції. Але слов'янському менталітетові боротьба за свободу одвіку ближча, ніж її придушення, тож багато поляків дезертирували й перейшли на бік чорних повстанців (до слова, вони мудро вчинили: ті, хто зберіг вірність Бонапарту, або загинули в боях із військом чорного імператора Жака, або померли у каторжних тюрмах Британії, бо за кілька років англійський десант, як про це вже йшлося вище, розгромив і полонив рештки наполеонових карателів). Нащадки поляків давно змішалися з місцевим населенням, але свято бережуть традиції білошкірих предків. 1983 року, під час візиту Папи Івана Павла II на Гаїті, темношкірі поляки розчулили свого співвітчизника відповідною фольклорною програмою... Нині на Гаїті 95 відсотків населення - мурини, тобто нащадки темношкірих невільників, а 5 відсотків - інші (і білі, й індіанці, але переважно мулати). Що цікаво - ті самі мулати контролюють більше половини національного багатства країни.

Там, де не пощастило Колумбу

Сьогодні на Гаїті немає неписьменних імператорів і кривавих диктаторів. Є чарівна природа і безліч туристичних цікавинок. Якщо ви дісталися сюди круїзним лайнером, насамперед вам запропонують знайомство з підводним раєм у бухті Лабаді, поруч з однойменним містечком на тисячу мешканців. На місцевому варіанті французької мови назва містечка означає "там Бог".

Туристичним катером "Файрдансер" вас повозять місцями бойової слави Христофора Колумба, а під час подорожі покажуть ритуально-еротичні танці місцевих красунь у супроводі барабанів. Під кінець дня можете майже задурно придбати маленькі, середні та гігантські мушлі, якщо не пощастить назбирати їх власноруч. Місцеві мешканці задешево продають і гігантських омарів, яких десь за двадцять хвилин засмажують на вогнищі в екзотичних джунглях. Пиво і таке інше туристам доправляють з лайнера безпосередньо на пляж або до імпровізованого ресторанчика просто неба під таїтянськими пальмами. Є нагода політати на "парасейлінгу", зайнятися віндсерфінгом, повчитися керувати рибальським човном - каяком.

І можна впевнено сказати, що тим, хто потрапить до Лабаді, пощастило. На відміну від сеньйора Колумба. Адже саме тут в одній з експедицій розбилися його кораблі. Так що сміливо фотографуйтеся на тлі скель Подих Дракона (так називають це місце гаїтянці), а потім розповідайте друзям: "Колумб не спромігся, а ось ми все ж висадилися тут...".

У Лабаді частково збереглася старовинна фортеця-дзвін. Так її називали, бо її подзвін сповіщав про прибуття морських суден. Існували в ній і поштове відділення, й таверна. А "комендантом" всього цього екзотичного господарства була смілива жінка - англійка Неллі.

Гаїтянські зомбі - хто вони?

Неможливо розповідати про Гаїті й не зачепити такої модної теми, як зомбі. Хоча б тому, що це єдина у світі країна, де в карному кодексі існує стаття, що забороняє займатися зомбуванням. Таке явище - частина повсякденної таїтянської реальності. Хто такі зомбі, якщо без вигадок і літературщини? Стале уявлення про них таке. Це істоти, схожі на посталих із могил мерців. Вони пересуваються із цілком відсутнім поглядом, позбавлені волі й можуть за наказом виконати будь-яку роботу: хоч скопати город, хоч убити людину. Зомбі - не вигадка. Просто навколо цього явища надто багато вигадок. Але існують і серйозні гіпотези.

Чорні маги ще в часи работоргівлі привезли із Західної Африки рецепти трав'яних напоїв, які вкупі з гіпнотичним впливом призводять людину до глибокого летаргійного сну. Біологічні процеси в організмі дуже уповільнюються. Навіть у цивілізованому світі такі "лже-мерці" часто потрапляють до моргу, а потім приходять до тями під скальпелем патологоанатома. А в глухих таїтянських селах все у руках чорного чаклуна, жерця вудуїзму - химерної релігії невільників, суміші давніх магічних вірувань африканських племен з елементами скаліченого католицизму. Жрець-маг знає, коли і як повернути до життя (а насправді лише пробудити) свою жертву, котру всі уже вважають покійником. Бувають випадки, коли задля ствердження своєї могутності маги доводять справу до справжнього похорону - вони знають, як забезпечити необхідний доступ повітря до домовини "небіжчика".

Злочинний характер цих "дослідів" полягає ще й у тому, що магічні настоянки справді калічать людину, позбавляють її волі. Зомбі - слухняний живий механізм. У нього зберігаються лише фізіологія та здатність виконувати будь-які накази.

Цілком зрозуміло - таке пояснення дуже схематичне, але найбільш наближене до реальності. На жаль, методи древньої магії використовуються нині не лише у глухих таїтянських селах...