Систематизація організаційних підходів забезпечення екологічної безпеки рекреаційних територій

Порівняльна характеристика рівнів територіального планування вирішення екологічних проблем державами Західної Європи і СРСР.

Рівні планування (адміністративний поділ)	Охорона навколишнього природного середовища	Територіальне планування
Центральне уряд	Національний план охорони ОПВ на державному рівні	Стратегія територіального планування
Обласне уряд (провінція)	План охорони ОПВ на рівні області / провінції	План регіонального розвитку
Місцевий уряд (місцеві ради, муніципалітети)	План охорони ОПВ на рівні міста, району / муніципалітету	План землі, водокористування

Однак у більшості випадків застосування даного підходу не призвело до кардинального поліпшення екологічної ситуації, про що свідчать історичні дані про появу та розвиток кризових екологічних ситуацій, як на території західноєвропейських держав, так і колишнього СРСР. Це можна пояснити його не адаптируемостью до дій регіональних зовнішніх і внутрішніх факторів, що стало наслідком невідповідності завдань, що стоять перед центральним урядом і місцевими органами влади. Як зазначає Б.А. Аркадьєв «прагнення вирішити екологічні проблеми тільки вольовою вказівкою і в стислі терміни призвело до накопичення негативних ефектів та їх прояву з особливою гостротою» [2, с.212]. Аналогічна ситуація спостерігалася в країнах західної Європи, з тією лише різницею, що в них був зроблений акцент на лібералізацію економічного інструментарію, що призвело до зниження контролю агентств по охороні природи за природоохоронною діяльністю суб'єктів господарювання. Дане рішення стимулювала повернення до фронтальної економіці і призвело до того, що завдання з охорони природи лише декларувалися. Тому в умовах недієздатності підходу ієрархічності відповідальності необхідно було змістити акцент у бік відтворення природних ресурсів.

Підхід відповідності антропогенного навантаження природно-ресурсному потенціалу регіону (80-ті рр. ХХ ст.) спрямований на виключення порушень природної рівноваги завдяки чітко визначеним і збалансованому циклові використання і відновлення. Його дія поширюється в межах окремо взятої території, де природно-ресурсний потенціал достатньо вивчений і розвиток території повинно здійснюватися в суворій відповідності наявності природних ресурсів, розташованих в її межах, що означало можливість активного розвитку тих галузей економіки, для яких історично склалися сприятливі умови. Це зажадало введення жорсткої диференціації розвитку територій, що не виключало порушення економічних зв'язків між окремими суб'єктами господарювання та регіонами. Проте дана позиція дуже скоро показала свою неспроможність навіть на теоретичному рівні, так як економічний збиток значно переважав позитивний ефект від поліпшення екологічної ситуації на окремій території. Крім того, порушувалися інтеграційні зв'язки між територіальними утвореннями. Разом з тим погіршення екологічного стану природного середовища вимагало від учених введення коригувань до даних підхід, що знайшло відображення в реченні вибіркового оновлення територій. Його прихильниками є Е. Хорді (США) [9], А. Смоугфорли (Канада) [8]. «Якщо провести оновлення на всій площі територіального утворення без порушення екологічних зв'язків не можна, то цілком можливо це зробити в межах окремо взятої території і домогтися створення екологічно чистого регіону» [8, с.30]. У цьому зв'язку рекреаційні території стали розглядатися як «особливі територіальні утворення, покликані забезпечити відновлення життєдіяльності людини за умови створення системи санаторних установ і підтримання на них сприятливої екологічної обстановки» [9, с.23]. Надалі це отримало розвиток в теорії тимчасового лага оновлення територій Е. Хорді. В його основі лежав принцип зміни пори року. Тому передбачалося, що кожна рекреаційна територія повинна мати певний період інтенсивного використання і оновлення. При цьому оновлення характеризувалося відсутністю потоку рекреантів, що створювало умови для реального відтворення природних ресурсів шляхом створення сприятливих умов для природного їх відновлення. Безсумнівно, відсутність потоку рекреантів у певний час року знизить антропогенне навантаження на ці території. Але наскільки це позитивно впливає на відновлення рекреаційних ресурсів невідомо. Крім того, практична відсутність рекреантів має в короткому періоді часу негативно позначитися на економічному становищі регіону. Тому даний підхід мав більше противників, ніж прихильників. Подальше вдосконалення теорії розвитку територіальних утворень показало необхідність оптимізації потоку рекреантів з тим, щоб забезпечити рівномірний розподіл навантаження або забезпечити не перевищення її максимального показника з допомогою асиміляційного потенціалу.

Однак застосування даного підходу не призвело до якісного поліпшення стану рекреаційних територій, що можна пояснити рядом причин:

- по-перше, рекреаційні території розглядалися як одна із складових єдиного економічного простору, що характеризується певною територіальною організацією, диференціацією, концентрацією, структурою зайнятості за сферами діяльності. При цьому економічний фактор превалював над екологічних, що призвело до ігнорування обмеженості їх природно-ресурсного потенціалу, а експлуатація окремих їх видів сприяла розвитку процесу деградації природних ландшафтів;
- по-друге, передбачалося введення жорсткої спеціалізації діяльності на даних територіях. Однак суб'єкти господарювання допускали збільшення антропогенного навантаження, що стало наслідком невідповідності спеціалізації специфіці природно-ресурсного потенціалу рекреаційних територій.

Тому на тлі накопичення невирішених екологічних проблем виникла необхідність дослідження можливості ефективного ресурсопотребеления, що здійснюється в рамках екологозбалансованих розвитку територій. Це передбачає «досягнення компромісу між ресурсними можливостями та науково-обґрунтованими потребами суспільства, виходячи з принципів раціональності, системності, мінімізації витрат на підтримку екологічної безпеки» [4, с. 64].

Реалізація даного підходу включає в себе кілька етапів, щодо яких в науковій літературі йде дискусія. Зокрема Мельник Л.Г. виділяє три етапи: економічне виживання, модернізація, екологічна реконструкція [5, c.32]. Фомічова Є.В. також виділяє три етапи: економічна модернізація, технічна реконструкція, екологічне вдосконалення [10, с.11]. Незважаючи на деяку відмінність у третьому етапі, ці вчені вкладають однакове смислове характеристику реабілітація екологічно непридатних територій. Під ним доцільно розуміти постійно виведені з господарського обороту території, що зазнали тривалого негативного впливу різного роду забруднювачів, що потребують значних фінансових вливань на їх відновлення. До рекреаційних територій абсолютно очевидно застосувати поняття реабілітація, яку можна трактувати як систему заходів організаційно-технічного характеру, спрямовану на відновлення первинних характеристик природного об'єкта. Однак ці території характеризуються концентрацією значних запасів лікувально-оздоровчих природних ресурсів, що забезпечує їх спеціалізоване використання при відсутності небезпечних стаціонарних забруднювачів. Тому до них доцільно застосувати поняття оновлення та реконструкція порушених екологічних систем. Оновлення можна розглядати як «м'яку форму впливу на природний об'єкт, що припускає вплив на обмежену кількість його компонентів» [7, с.91]. Реконструкція ж розглядається як досить жорстке вплив на природні об'єкти. Так А.Л. Гаврилко зазначає «реконструкція можлива на певній території при узгодженні сумісності позитивних і негативних наслідків» [3, с.31]. Під сумісністю наслідків доцільно розуміти можливість розвитку різних складових потенціалу територій, які забезпечують їх соціо-еколого-економічний розвиток.

Тому до рекреаційних територій доцільно застосувати термін реконструкція, спрямований не лише на усунення факторів, що негативно впливають на їх екологічну безпеку, але й на створення умов, які забезпечують всебічний розвиток еколого-економічної системи. У цьому зв'язку В рамках підходу еколого-збалансованого розвитку доцільно запропонувати напрямок паритетності розвитку рекреаційних територій у контексті забезпечення їх екологічної безпеки, під яким слід розуміти рівномірність розподілу і використання ресурсів, включаючи рекреаційні, для забезпечення їх соціо-еколого-економічного розвитку. Цей підхід має на меті забезпечити екологічно безпечне та економічно-сталий розвиток, що передбачає збереження природних систем, підтримання їх цілісності і життєзабезпечуючих функцій, підвищення якості здоров'я населення, збереження сформованої структури економічного розвитку. На наш погляд досягнення поставленої мети можливе при вирішенні триєдиної задачі:

- екологічна: вдосконалення форм і методів раціонального використання рекреаційних ресурсів при створенні сприятливих умов для їх відтворення;
- економічної: удосконалення форм і методів ведення господарської діяльності, крім прямого використання природних ресурсів суб'єктами господарювання при збереженні їхньої економічної стабільності;
- соціальної: удосконалення форм і методів поліпшення стану здоров'я людини, якості харчування, медичного обслуговування та реабілітації.

Тому призначення цього підходу полягає в забезпеченні збереження та відновлення рекреаційних територій, їх біологічного різноманіття як необхідної умови підвищення якості життя і здоров'я населення.

Висновок. Проаналізовано раніше існували організаційні підходи забезпечення екологічної безпеки, виявлено їх негативні особливості. Запропоновано підхід паритетності розвитку рекреаційних територій у контексті забезпечення їх екологічної безпеки, спрямований на досягнення екологічно безпечного й економічно сталого їх розвитку.

Джерела та література

1. Аркадьєв Б.А. Проблеми екологічної безпеки на пострадянському просторі: монографія / Б.А. Аркадьєв. - Новосибірськ: СТАМП, 2009. - 288 с.
2. Васів В.А. Проблеми організації управління екологічною безпекою: історичний аспект: монографія / В.А. Васів. - Івано-Франківськ: Наукова думка, 2010. - 212 с.
3. Гаврілко А.Л. Економіка і охорона навколишнього природного середовища: монографія / А.Л. Гаврілко. - Харків: Слобода, 2007. - 212 с.
4. Макар С.Є. Основи економіки природокористування: монографія / С.Є. Макар. - М.: ИМПЭ їм. А.С. Грибоєдова, 1998. - 147 с.
5. Мельник Л.Г. Економіка природокористування / Л.Г. Мельник, Л. Хенс, Е. Буні. - К: Наукова думка, 1998. - 480 с.
6. Момот Т.І. Екологічна безпека в землекористуванні: монографія / Т.І. Момот. - Львів: АРС, 2009. - 187 с.
7. Савченко С.Є Природокористування та ресурсозбереження: монографія / Савченко С.Є. - Воронеж, 2008. - 303 с.
8. Смоугфорли А. Екологія світу: стан, перспективи // Матер. меж. навч. конф. - Копенгаген, 1989. - С.29-35.
9. Хорді. Антропогенизм рекреаційних територій / Хорді // Екологія і світ. - 1990. - №6. - С.21-29.
10. Фомічова Є.В. Економіка природокористування: навч. / Є.В. Фомічова. - М: Дашков і К., 2004. - 396 с.