<<< назад | зміст | вперед >>>

Панкова Є.В. Туристичне краєзнавство

РОЗДІЛ II. Київ - туристичний центр світового значення

2.2. Історико-культурні ресурси Києва

2.2.1. Виникнення і ранній розвиок міста

Сліди первісної людини на території Києва виявлені в північно-західній його частині (Кирилівська стоянка), південно-західній - басейн р. Либіді, поблизу урочища Протасів Яр) і в інших точках міста. Вони сягають палеоліту. В культурних шарах міської території наявні свідчення людської життєдіяльності протягом усіх попередніх епох за 20 тис. років.

У Києві виявлено близько 60 археологічних пам'яток. На жаль, погано зберігся культурний шар Верхнього міста (Гори): інтенсивне будівництво неминуче призводило до руйнування слідів попередніх епох. На відміну від Гори, по всій довжині Подолу - від Поштової пл. до вул. Оболонської - добре зберігся культурний шар. Тут материк залягає на глибині від 8 до 13 м.

На рубежі нової ери на Подолі в районі Старокиївської і Замкової гір виникли поселення, що їх деякі науковці (М. Брайчевський, В. Петров, І. Самойловський та ін.) схильні вважати протокиївськими, результатом злиття яких стало заснування міста. Отже, за їх висновками, точка відліку історії Києва співпадає з початком нової ери і налічує майже два тисячоліття. Інші дослідники (Б. Рибаков, П. Толочко) доводять, що поселення, які з'явились на території нинішнього Києва у ІІ-І ст. до н.е., досягають найвищого рівня свого розвитку у ІІ-ІII ст. н.е. (саме на цей період припадає найбільша кількість знайдених римських монет), а з цього моменту кількість археологічних знахідок суттєво зменшується. Предметів же матеріальної культури, датованих IV-V ст., на території Києва практично не виявлено. Виходячи з цього, вчені роблять висновок про наявність в історії цих поселень якоїсь хронологічної паузи, що припадає на неспокійний період великого переселення народів. Але вже на кінець V - початок VI ст. виникають нові поселення, що започатковують безперервну історію м. Києва. Відтоді минуло 1500 років.

Історично перший град Кия розташувався на Замковій горі. Дещо пізніше оборонні укріплення були зведені на невеликій ділянці Старокиївської гори площею в 2 га. Саме з цієї фортеці поступово виріс Київ. Лінія оборонних валів, яка з VI ст. оточувала найдавнішу частину міста, проходила, за припущенням археологів, між фундаментами Десятинної церкви і нинішнім Національним історичним музеєм. Земляні вали були оточені ровом завглибшки шість метрів. Ці вали і крутий схил гори окреслювали природні межі міста Аскольда, Ольги, Святослава.

Давній Київ був не лише фортецею, а й політико-адмі-ністративним та релігійним центром полянських племен. У 1908 р. на території городища Кия В. Хвойкою розкопане найдавніше капище еліптичної форми з прямокутними виступами на чотири сторони світу. Споруда (VI-VII ст.), від якої зберігся лише фундамент, була виявлена на глибині 2,9-3,2 м. Сьогодні праворуч від входу до Національного історичного музею експонуються залишки стародавнього жертовника.

У літописних джерелах згадуються київські князі Аскольд і Дір, правління яких припадає на другу половину IX ст. Літописець називає їх варягами, хоча дослідники відносять їх до полянської династії Києвичів. Аскольда вважають одним із перших християн.

У 882 р. Аскольд і Дір були вбиті новгородським князем Олегом, який заснував нову варязьку (норманську) династію. Початковий етап правління династії мало висвітлений у літописах. З ім'ям князя Ігоря пов'язується підкорення слов'янських племен деревлян і уличів; здійснення походів до Візантії - успішного і невдалого. В роки його правління в Києві з'явився перший християнський храм Св. Іллі (місце його знаходження точно не встановлено: це міг бути як Поділ, так і Верхнє місто). Літопис містить свідчення про смерть князя у древлянській землі і жорстоку помсту його дружини, княгині Ольги, що замінила на престолі свого чоловіка. Образ княгині як мудрої правительки овіяний легендами. Історичні джерела містять мало відомостей про її докиївське життя. Найбільш поширеною є версія, за якою її дитинство пройшло під Псковом, у селі Вибути. В 957 p. княгиня Ольга побувала в Констан-тинополі. Про це збереглися згадки візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного. Ольга прийняла хрещення в константинопольському храмі Св. Софії. її хрещеним батьком був імператор, а хрещеною матір'ю - мати імператора Олена. За іншою версією, Ольга прибула до Візантії вже християнкою разом зі своїм духівником Григорієм, а в Константинополі отримала благословення патріарха. Княгиня Ольга ще в домонгольські часи, п'ятою (після Бориса, Гліба, Феодосія Печерського, Микити Новгородського), була канонізована.

Київ підтримував дипломатичні стосунки з Германським королівством. У 959 р. Ольга надіслала посольство до германського короля Оттона Великого. В 961 р. у відповідь на цей візит до Києва прибула місія на чолі з єпископом Адальбертом.

Померла Ольга 11 липня 969 р. Існує дві версії стосовно місця її поховання. За першою - княгиня була похована у Вишгороді, а пізніше її останки перенесли до Десятинної церкви в Києві. За другою версією княгиня-християнка, бажаючи уникнути язичницької тризни, заповіла поховати її в церкві Св. Миколая, побудованій нею на місці загибелі Аскольда (його християнське ім'я - Микола).

В період правління княгині Ольги в місті, на півстоліття раніше від спорудження Десятинної церкви, з'явились кам'яні споруди, названі археологами "князівськими палацами". Згадку про них містить літопис 945 р. Ліворуч від Національного музею історії України, на відстані 20-30 м від нього, знаходяться відкриті фундаменти однієї з таких споруд, що в плані мають форму кола. Очевидно, це палац княгині Ольги, збудований у формі ротонди (можливо ця ротонда була його частиною, парадною залою, на зразок круглих константинопольських палат). Ще один, за припущенням, княжий терем цього періоду був винесений за кріпосні вали. Його місце позначене кам'яною кладкою між деревами біля північно-східного кута фундаментів Десятинної церкви. Ці споруди були двоповерховими: цокольний поверх -кам'яний, верхній - дерев'яний. Знайдені археологами залишки фресок, полив'яні керамічні плитки, шиферні різьблені деталі, мармурові уламки свідчать про внутрішнє оздоблення і підтверджують висновок про призначення будівель.

Кам'яна кладка посеред Десятинного провулку окреслює місцезнаходження давньої прямокутної будівлі, яку в літературі іменують "Західним князівським палацом" (за його просторовою орієнтацією в забудові Дитинця). Спорудження цього палацу археологи відносять до кінця X ст. - періоду правління Володимира Святославовича. Неподалік від нього, ліворуч від Десятинного провулку, на вулиці Во-лодимирській ще в 1911-1914 pp. археологи обстежили фундаменти споруди цього періоду, що здобув назву "Південного палацу". Є припущення, що в період правління Володимира один із цих палаців був князівською резиденцією, а в другому розміщувався парадний зал - гридниця, де проводились бенкети, згадувані в літописі.

При тому ж таки Володимирі Святославовичі на Ста-рокиївській горі була споруджена нова фортеця, що в літературі здобула назву "місто Володимира". Вона займала площу в 10 га. Лінія укріплень проходила понад Подолом уздовж пагорбів приблизно до того місця, де тепер знаходиться фунікулер, далі - через сучасну Михайлівську площу, уздовж Великої Житомирської, до початку Гончарного яру, і знов схилами Старокиївської гори. В системі валів було кілька воріт, що виходили на Поділ, в напрямку Печерська, в бік майбутнього Софійського собору. Точне місце розташування двох перших досі не встановлено, а фунда-менти головного в'їзду до фортеці, що в літературі іменується Софійськими, Градськими, Батиєвими воротами, позначені червоним кварцитом на проїжджій частині вул. Володимирської. Перед ним через кріпосний рів був перекинутий міст.

За переказами, на місці сучасної Михайлівської площі Володимир побудував язичницьке капище, а після хрещення Русі звів на цьому місці дерев'яну Василівську церкву. В кінці XII ст. її змінила нова кам'яна, що витримала тата-ро-монгольську навалу, але з часом дійшла занепаду. Вона була відбудована в 1640 р., за Петра Могили, на честь трьох святих - Василія, Григорія Богослова та Іоанна Златоуста. Звідси й нова назва церкви - Трьохсвятительська. В 1658 р. храм був значно пошкоджений під час пожежі і використо-вувався російським гарнізоном як склад припасів. У 1688 р. збирались навіть розібрати споруду на цеглу для ремонту Софії, але в 1695 р. вирішили відбудувати. В 1888 р. храмові було повернено назву Василівського. Він проіснував до 1935 p., коли й був знищений. Сьогодні на його території розташовано Міністерство закордонних справ.

Головною спорудою міста Володимира була церква Успіння Богородиці (989-996), на будівництво і утримання якої князь виділяв десяту частину прибутку, одержуваного, ним зі своїх земель. Звідси назва церкви - Десятинна. Перший кам'яний храм вражав сучасників розмірами, пишністю оздоблення. Його прикрашали ікони, дорогий посуд, хрести, вивезені Володимиром із Херсонеса, а також мозаїчні фрески-картини. Церква мала також багате мармурове облицювання, тому її ще називали мармуровою. Десятинна церква була зруйнована в 1240 р. В 1635 р. Петро Могила наказав відбудувати в одному з уцілілих бокових вівтарів невелику церкву на пам'ять про давній храм. У ньому була поміщена старовинна ікона Св. Миколая, і в народі церкву стали йме-нувати Десятинно-Миколаївською. Протягом 1828-1842 pp. на кошти О. Анненкова побудували новий Десятинний Ми-колаївський храм Успіння Богородиці, знищений у 1935 р. При цьому останки княгині Ольги, князя Володимира, його дружини Анни були вийняті із саркофагів і викинуті на купу будівельного сміття.

Київ традиційно був торговельним центром. На поч. XI ст. в Києві діяло 8 ринків, серед яких Бабин торжок у Верхньому місті, Торговище на Подолі. За часів князя Володимира в Києві карбувалися свої гроші - златники, срібники. В XI ст. основною одиницею грошового обміну стала гривня - срібний зливок вагою близько 160 г.

Знайдені під час розкопок арабські, візантійські і західноєвропейські монети є свідченням того, що в ІХ-ХІ ст. Київ був також значним центром міжнародної торгівлі.

Після смерті Володимира розгорнулася кривава боротьба за владу між його синами. В результаті міжусобиць київський трон посів Ярослав, син Володимира і полоцької княжни Рогнеди. За його князювання межі Верхнього міста продовжували розширюватися. При ньому площа Києва збільшилася в 7 разів і досягла 70 га. Навколо міста були зведені нові укріплення довжиною 3,5 км, висотою 16 і шириною понад 25 м. Кріпосний вал міста Ярослава простягався від укріплень міста Володимира в південному напрямку, доходив до Михайлівської площі, звідти повертав на захід, через вул. Костьольну спускався до майдану Незалежності, звідти по вул. Малій Підвальній піднімався до Золотих воріт, через вул. Ярославів вал досягав Львівської площі, а звідти йшов на південний схід, і паралельно вул. Великій Житомирській прямував уздовж схилів. Вал міста Ярослава з'єднувався з валом міста Володимира поблизу Софійських воріт. Крім них, до міста вели Лядські, Жидівські і Золоті ворота, що уявляли собою парадний в'їзд до міста. Це були дві паралельні стіни висотою 15 і 17 метрів на ширині 7 м, над якими підносилась невелика кам'яна церква. Ворота не один раз були зруйновані, після чого щоразу відбудовувались. У 1783 р. вони були засипані землею і розкопані лише в 1832 р., на жаль, вже без вхідної арки і надбрамної церкви. На цю пору ворота являли собою лише дві паралельні стіни неоднакової довжини, заввишки 8 м, над якими до 1500-літнього ювілею міста було споруджено захисний павільйон, де розміщено музейну експозицію.

Домінантна споруда міста Ярослава - тринадцятиглава Свята Софія, що була резиденцією київських митрополитів. Упродовж століть Софійський собор залишався громадським і культурним центром Києва, де відбувалися всякого роду урочисті церемонії, посвячення на великокнязівський престол, збори для розгляду державних справ. При соборі було засновано першу в Київський Русі бібліотеку. Тут був складений найдавніший київський літописний звід (1039).

Собор багато оздоблений фресками, мозаїками. Загальна площа мозаїчних композицій храму в XI ст. досягала 640 кв. м, з яких до наших днів збереглося 260 кв. м.

Одним з найвеличніших творів, датованих XI ст., є мозаїчний портрет Богоматері (Марія Оранта). За мозаїкою закріпилася назва "Нерушимої стіни". Серед киян існує повір'я: доки стоятиме "нерушима стіна", стоятиме й Київ.

Неподалік від Софії в XI ст. стояли ще три храми, зруйновані в 1240 р. Один з них - Георгіївський собор, що знаходився між вулицями Золотоворітською, Рейтарською і Стрілецькою. В середині XVIII ст. на його місці був побудований новий Георгіївський храм, знищений у 1934 р. Тут збудували житловий будинок для співробітників Народного комісаріату внутрішніх справ, що закрив вид на Софію від Золотих воріт.

На південь від Георгієвського храму, на перехресті вулиць Володимирської та Ірининської, стояла церква Св. Ірини, її руїни зберігались до самого XIX ст., коли тут було прокладено Володимирську вулицю. Залишки церкви були знесені. Навколо одного стовпа, який уцілів від храму, було збудовано невелику каплицю.

Третій, безіменний, храм знаходився на північ від Георгієвського на перехресті Стрілецької вулиці і Стрілецького провулку.

В середині 1950-х років під час будівельних робіт у дворі теперішнього приміщення Служби безпеки були виявлені фундаменти палацу часів Ярослава Мудрого. Можливо, це був княжий двір, про який розповідає літопис. У 2001 р. в ході будівництва житлового будинку по Вул. Рейтарській, 4 археологи розкопали неподалік споруду, що, можливо, призначалася для бенкетів князівських дружинників.

Після смерті Ярослава Мудрого будівництво продовжували його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод. У 1060-і pp. в південно-східній частині Верхнього міста почалося спорудження архітектурного ансамблю Димитрівського (пізніше - Михайлівського Золотоверхого) монастиря.

В 1108 p., під час князювання СвЯтополка, був побудований Михайлівський собор, що в літописних згадках йме-нується Золотоверхим. Дружина Святополка Варвара привезла з Візантії до Києва мощі святої Варвари Ієрапольської,

що стали найбільшою святинею Михайлівського собору. Після зруйнування собору у 30-і роки мощі перенесли до Андріївської церкви, а в 60-і - до Володимирського собору. Храмові мозаїки і фрески відправили до Київської Софії, Третьяковської галереї, Російського музею в Петербурзі, а собор у 1936 р. підірвали. На його місці планувалося створити Урядовий центр. За проектом ленінградського архітектора Лангбарда на місці Трьохсвятительської церкви і Михайлівського монастиря передбачалося спорудити дві симетричні будівлі - ЦК КП (б)У і будинку Раднаркому. Між ними на 100-метрову висоту мав піднятися пам'ятник Леніну, від якого широкі сходи спускалися б до Дніпра (в районі фунікулера). Планувалося знесення Присутствен-них місць і побудова величезної площі для парадів і маніфестацій з викладеною червоним гранітом величезною зіркою, яку можна було б бачити з повітря. Цей проект був здійснений лише частково: знесено Василівську церкву і Михайлівський собор і побудовано лише одну споруду, в якій нині розміщується Міністерство закордонних справ.

У 1086 р. князем Всеволодом засновано Андріївський монастир, що був розташований десь неподалік від Михайлівської площі. Черницею цієї обителі була дочка князя Анна (Янка), тому її ще називали Янчиним монастирем.

У 1129 р., за князювання Мстислава - Гаральда поруч з Андріївським монастирем був заснований монастир Св, Федора (теперішня вулиця Володимирська, 7-9), де була родова усипальниця Мстиславичів.

Найбільшу територію (близько 200 га) займала торговельно-реміснича частина стародавнього Києва - Поділ (Нижнє місто). На Подолі було багато храмів, серед яких -церква Богородиці Пирогощі. її будівництво розпочато в 1131 р., за Мстислава-Гаральда, на Торговищі - одній з найдавніших міських площ, відомій з X ст. як торговельна, вічова.

Ще одним торговельно-ремісничим посадом Києва був Копирів кінець (район сьогоднішніх вулиць Воровського, Глибочицької, Обсерваторної, Смирнова-Ласточкіна, Киянів-ського провулку), що займав площу в 40 га. На перехресті вулиць Смирнова-Ласточкіна і Глибочицької Копирів кінець з'єднувався з Подолом воротами.

Місто Ярослава, Копирів кінець і Поділ складали міське ядро, навколо якого розросталися приміські слободи, села, князівські і боярські двори, монастирські садиби.

Крайній північний район міста простягнувся уздовж так званих Кирилівських висот, де в 1140 р. був побудований Кирилівський храм. Нижче розміщувалось село Дорогожичі, яке неодноразово згадується в літописах.

У долині річки Либіді розміщувалося князівське село Предславино. В 980 р., за літописними свідченнями, Володимир поселив тут Рогнеду. Точне місце розташування села ще не з'ясовано. Його ім'я носить вулиця сучасного міста.

На кілька кілометрів нижче від Києва по Дніпру на його березі стояло князівське село Берестове. Тут було зведено замок, неодноразово згадуваний у літописах. У другій половині XI ст. в Берестові побудовано церкву Спаса, яка частково збереглася до наших днів.

Неподалік на дніпровських схилах знаходиться урочище Угорське. Щодо походження його назви існує кілька версій. Одні пов'язують її зі словом "узгір'я"; інші вважають, що своєю назвою урочище зобов'язане уграм, які в 898 р. проходили повз Київ. У 882 р. в цій місцевості новгородський князь Олег убив київського князя Аскольда, який тут і був похований. Звідси ще одна її назва - Аскольдова могила. На місці загибелі Аскольда було збудовано церкву Св. Миколая (християнське ім'я Аскольда). Є підстави для висновку, що в ХІ-ХІІ ст. тут було багатолюдне київське передмістя. В літописі є згадка про Угорські ворота. Це має означати, що від Дніпра йшла якась дорога чи підйом, який замикався воротами в районі Угорського урочища.

У південній частині міста знаходились Печерський, Кловський і Видубицький монастирі.

Перша згадка про Печерський монастир у "Повісті времен них літ" відноситься до 1051 р. З XI ст. він став іменуватися лаврою (від грецького слова, що буквально означає: вулиця, забудований міський квартал). Починаючи з VI ст. лаврами називають багатолюдні монастирі на Сході. В Росії найбільші монастирі теж іменувались лаврами. З XVII ст. ця назва стала свого роду титулом, який надавався найбільш привілейованим монастирям. Києво-Печерський монастир здобув статус Лаври в 1688 р.

Історія монастиря почалася з того, що на цій території пресвітер церкви Святих апостолів із князівського села Берестового, майбутній митрополит Іларіон викопав печеру в лісі, де часто молився. Пізніше в цій печері оселився Ан-тоній з Любича. До нього почали приходити ченці, що викопали нові печери, в яких розмістилися келії та підземні церкви. Згодом ченці отримали дозвіл князя на будівництво наземних споруд.

Києво-Печерська Лавра була одним з найвизначніших осередків давньоруської культури. З нею пов'язаний початковий період руського літописання. Лавра була також центром іконопису. Тут працював відомий майстер Алімпій, який не тільки писав нові, а й реставрував старі ікони. Можливо, Алімпій брав участь в оздобленні Михайлівського Золотоверхого собору.

В монастирі розвивалась медицина. В "Києво-Печерському патерику" згадуються "лічці" Агапіт, Петро, Вірменин. У 1070 р. при Лаврі було відкрито богадільню для інвалідів та хронічно хворих, яку можна вважати першою лікарнею в Києві. У XII ст. на кошти ченця Миколи Святоші (колишнього чернігівського князя) був створений Микільський лікарняний монастир. З Миколою Святошею пов'язують назву київського району Святошин, де йому на-лежали земельні володіння. На його кошти було побудовано також Троїцьку надбрамну церкву в Лаврі.

Головним храмом монастиря був Успенський собор (1073-1078). Після 1240 р. він був частково розібраний до висоти вікон і відбудований лише в 1470 р., за князя Семена Олельковича. Відтоді він неодноразово піддавався ремонту і перебудові. Після фундаментальної перебудови в 1721-1729 pp. після пожежі в Лаврі він набув рис укра-їнського бароко. В 1941 р. храм був зруйнований у результаті вибуху.

На 3 км нижче по Дніпру, в урочищі Видубичі, в 1070 p. був створений Михайлівський монастир. У 1199 р. Петром Милонєгом тут було споруджено підпірну стіну, своєрідну гідротехнічну систему для захисту Михайлівського собору. Ця споруда захищала храм від повеней протягом століть. Але в XV-XVI ст. східна частина собору обвалилась. Це могло бути результатом землетрусу, що для Києва не було рідкісним явищем. У літописах зафіксовані землетруси у вересні 1122 p., взимку 1195 р. З травня 1230 р. від землетрусу з'явилися тріщини в стінах Успенського собору Лаври. Про землетрус, що тривав близько 3 хвилин при 17-гра-дусному морозі повідомлялося 11 січня 1838 р.

Поблизу Видубицького монастиря на високому пагорбі князь Всеволод побудував заміський палац - Красний двір.

В останній чверті XI ст. був заснований Кловський, чи Стефанич, монастир (сьогодні територія сучасної школи №77 по вул. Шовковичній). Археологічні знахідки давньоруського періоду в районі сучасних сусідніх вулиць дозволяють припустити, що неподалік від Кловського монастиря існував значний населений район.

Унікальною на фоні архітектури Києва Х-ХШ ст. виглядає цегельна споруда, виявлена в районі вул. Володи-мирської, №3 і досліджена в 1975-1976 pp. Вона являє собою кругле у плані приміщення - ротонду - діаметром понад 20 м. За припущенням археологів вона мала світське призначення: була свого роду боярським зібранням. Загалом же такі споруди характерні для романської храмової архітектури.

Стародавній Київ був одним із найбільших і густонасе-лених міст Європи. Він займав площу в 400 га, яку населяло близько 50 тис. чол. За чисельністю населення Київ переважав не тільки всі давньоруські міста, а й великі центри середньовічної Європи. Так, Новгород того періоду налічував ЗО тис. жителів, а Лондон - 20 тисяч.

Стародавній Київ був центром розвитку слов'янської писемності, де створені відомі її пам'ятки - "Остромирове євангеліє" (1056-1057), Ізборники 1073 і 1076 pp., що являли собою зібрання творів грецьких авторів богословсько-філософського, змісту івключали деякі відомості природознавчого характеру (наприклад, назви місяців у різних народів світу). В них наводились також чисельні малюнки, (наприклад, знаків зодіаку).

Перша з відомих на Русі бібліотека була створена при Софійському соборі.

У Києві перекладалась література з інших мов. Це були твори із всесвітньої історії, а також розважальна література ("Хроніка" Георгія Амартола, "Історія Іудейської війни" Йосипа Флавія, -"роман" "Олександрія" про Олександра Македонського та ін.). Серед киян користувались популярністю збірки під назвою "Бджола", що вміщували уривки творів Арістотеля, Платона, Сократа, Епікура, Плутарха, Софокла, Геродота та інших античних авторів. В Києві були освічені люди. Так, князь Всеволод Ярославович знав п'ять мов. Свідченням розвитку письменності серед киян є не лише книжкові пам'ятки, а й численні епіграфічні матеріали (написи на ремісничих виробах, стінах храмів тощо).

Літописи містять відомості з географічної сфери. В них наводяться назви далеких і близьких країн: Бактрія, Британія, Ефіопія, Єгипет, Індія, Кріт, Кіпр, Сицилія та багато інших.

У практичному вжитку використовувалися знання з математики, необхідні в торговельних операціях і будівельних розрахунках.

Фресковий живопис, мозаїка, виготовлення скла, різнокольорових емалів, поливи для керамічних виробів вимагали знання хімічних і фізичних властивостей матеріалів.

Високого рівня досяг розвиток художніх ремесел: виготовлення ювелірних виробів із золота, срібла, металевих сплавів. Відомі високохудожні вироби київських майстрів із перегородчастої емалі - князівські діадеми, колти, хрести, намисто, дорогоцінні книжкові оправи. Збереглась велика кількість ювелірних виробів, виконана в техніці філіграні (або скані) і зерні.

У стародавньому Києві значного розвитку набуло виробництво скла. Виготовлялися смальта, віконне скло, браслети, а також скляний посуд - кубки, келихи, чарки, штофи. Вони продавались не лише на київських базарах, а й далеко за межами міста. Особливою популярністю користувались різноколірні браслети. Київським майстрам були відомі також секрети виготовлення кришталю. Всі ці вироби сьогодні можна побачити в Національному історичному музеї, музеї історичних коштовностей та інших київських музеях. У ХП ст. Київ вважався загальнодинастичною спадщиною всього давньоруського князівського роду Рюриковичів. За нього йшла постійна боротьба між чернігівськими, суздальськими, смоленськими, волинськими, галицькими та ін. князями. Це неодноразово приводило до збройних сутичок, що супроводжувались руйнуваннями. Тричі захоплював місто Юрій Долгорукий, востаннє - в 1154 р. Невдовзі - в 1157 р. він був отруєний. У 1169 р. місто захопив син Юрія Долгорукого Андрій Боголюбський. Але Київ швидко загоював рани і зберігав свій статус головного економічного і культурного центру давньоруських земель.

<<< назад | зміст | вперед >>>