Пакін В.О.,
Київський національний університет культури і мистецтв

Здійснення державної політики розвитку туризму в Україні

В 20-ті – 30-ті роки XX ст. політикою Радянської влади в галузі туризму було створення державних організаційних засад управління туризмом, масове залучення населення до різних напрямів туристичної діяльності, зміцнення і розширення матеріально-технічної бази туризму. За таких умов вітчизняний туризм розвивався в декількох напрямках, з одного боку туризм розглядався як засіб піднесення культурного рівня народу, на що організовувалися різноманітні екскурсії, турпоходи, мандрівки, ініціаторами яких виступали відомі вчені, історики, громадські діячі. З іншого боку туризм швидко ідеологізується і спрямовується, за словами Любовець О. М., на всебічне обслуговування політики правлячої партії. З цього часу основним завданням туризму стає пропаганда історичних звершень радянської влади.

В ці ж роки в процес розвитку туризму активно включається Всесоюзна Ленінська Комуністична Спілка Молоді (скор. ВЛКСМ), яка провела ряд організаційних заходів, зокрема випустила газету „Поштова скринька туриста” при Московському комітеті ЦК ВЛКСМ та створила Бюро з питань туризму. Через два роки в управлінні галуззю відбулася концентрація організаційних сил і можливостей на рівні союзного масштабу. Основою для такого „вдосконалення” організаційно-управлінського „менеджменту” була Постанова про злиття акціонерного товариства „Радянський турист” з Товариством пролетарського туризму РСФСР (прийнята 8 березня 1930 р. Радою Народних комісарів Союзу РСР) та про створення Всесоюзного добровільного товариства пролетарського туризму і екскурсій (скор. ТПТЕ), якому було Наркомпросом доручено всю туристично-екскурсійну роботу і підпорядковувалась вся інфраструктура державних туристичних організацій, що існували на той час в СРСР, в тому числі і Українське товариство Пролетарського Туризму і Екскурсій (скор. Укртур, 1930 – 1936 рр.). „Товариство Пролетарського Туризму РСФСР” стало органом, під яке підпали всі аналогічні республіканські товариства і втратили свою самостійну економічну і організаційну діяльність. Внаслідок такого злиття Центральне Товариство РСФСР отримало монопольні права керувати туристсько-екскурсійною справою в союзному масштабі.

Поступово в організації регулювання туристичної галузі управлінськими структурами формується і правове поле розвитку та регулювання діяльності туристичної галузі на рівні постанов, розпоряджень, указів ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР та Центрального органу ВЦСПС, по удосконаленню організації і управління туризмом та екскурсіями в СРСР. Спільною для цих трьох державних органів управління державним господарством СРСР була і постанова „Про заходи подальшого розвитку туризму в країні”, якою Радянськими, господарськими і профспілковими організаціями вперше були поставлені завдання планомірного розвитку туристичної галузі як складової народного, господарського комплексу країни. Під цю програму Держплану СРСР названим урядом передбачалось і виділення матеріальних ресурсів по стану на 1971 – 1975 рр., зокрема під програму будівництва туристських баз, готелів, кемпінгів і автопансіонатів, виготовлення 500 автобусів у туристському виконанні щороку.

Урядом України було вжито заходи з метою реалізації державної політики в галузі туризму через постанову Кабінету Міністрів від 10 листопада 1992 року №616 “Про створення Державного Комітету України по туризму (скор. Держкомтуризм). До сфери управління Держкомтуризму було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Нова структурна реорганізація вже наступила в грудні 1999 року на основі указу Президента України “Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади” від 15 грудня 1999 року, та згідно Указу Президента України “Про державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму” від 31 травня 2000 року за № 740/2000 (скорочено Держкоммолодьспорттуризм) було утворено єдиний Державний комітет з молодіжної політики, спорту та туризму, що знову таки розпорошило внутрішні органи організації туристичної діяльності і зумовило відсутність системного професійно-галузевого підходу до вирішення існуючих проблем розвитку. Державний Комітет молодіжної політики, спорту та туризму став правонаступником трьох державних комітетів, у тому числі Державного комітету України по туризму. Він поділявся на три департамента в залежності від самої назви, серед яких був і Державний департамент туризму і курортів, до складу якого входили Управління організації туризму і Управління розвитку туристичної індустрії та інвестицій. З 22 листопада 2000 року указом Президента України Держкоммолодьспорттуризм було ліквідовано. Натомість 14 грудня 2001 року указом Президента України створено Державну туристичну адміністрацію України. В 2003 році згідно з дорученням Кабінету Міністрів України від 17 червня 2003 р. за № 29996 «Про затвердження структури центрального апарату Державної туристичної адміністрації України» (скорочено Держтурадміністрація) її було перезатверджено. В адміністрації було створено Департамент розвитку курортів та туристично-рекреаційної сфери. Відповідно такій схемі утворення та реорганізації структур управління державної політики в галузі туризму на державному рівні всі ці процеси відбулися і на рівні регіональному. На підставі Постанови Кабінету Міністрів від 15 травня 2003 р. за № 727 “Про затвердження типових положень про управління (відділ) з питань туризму і курортів обласних, Київської та Севастопольскої міської адміністрації та про відділ з питань туризму районної, районної у м. Києві та Севастополі державної адміністрації”. Були створенні обласні управління та районні відділи при президентських адміністраціях з питань туризму і курортів по всій Україні. Також було створено і діє на сьогодні Міністерство курортів і туризму Кримської Автономної республіки. З 2005 року Міністерство Культури України було визначено центральним органом виконавчої влади в галузі туризму, і воно стало значитися як Мінітерство культури і туризму.

Одним з важливих кроків в новітній період формування ринкових відносин туристичної галузі став Закон України “Про туризм”, прийнятий 15 вересня 1995 року Верховною Радою України. Таким чином, з погляду на радянський досвід та враховуючи закон “Про туризм”, Україна знов отримала розгалужену багатоспекторну систему державного регулювання та управління туристичною галузю, консенсус між якими буде важко знайти.

Список використанної літератури

1. Федорченко В. К., Дьорова Т. А. Історія туризму в Україні (Передмова В. А. Смолія). – К.:Вища школа, 2002. - С. 47.
2. Любавець О. М. Актуальні проблеми історії розвитку туризму на українській землі. Туризм у ЖЖІ столітті: глобальні тенденції і регіональні особливості: Матеріали ІІ-ої Міжнародної науково-практичної конференції (10 – 11 жовтня, 2001 рік)/Редкол.: Цибух В. І./ голова та ін. – К.: Знання України, 2002. - С. 47.
3. Костюкова О. Н., Аблязова О. Н. Актуальные проблемы развития туристско-экскурсионного дела в 20-е годы ХХ столетия. В системе подготовки специалистов для индустрии туризма на современном этапе. Туризм у ХХ столітті: глобальні особливості: Матеріали ІІ-ої Міжнародної науково-практичної конференції 910 – 11 жовтня, 2002 р.)/ Редк.: Цибух В. І. (голова) та ін. – К.: Знання України, 2002. – 238 с.
4. Грибанова С. Огляд документів про розвиток туристсько-екскурсійної справи в Україні в 20 –30-х роках ХХ ст.// З історії вітчизняного туризму.-Київ, 1997. –С. 128.
5. Костюкова О. Н. Создание и развитие системы туристско-экскурсионных учреждений в Украине в 20-х годах ХХ ст.// Из истории отечественного туризма. Киев, 1997. – С. 280.
6. Нормативно-правові акти України з питань туризму: Збірник законодавчих та нормативних актів (Упоряд. М. І. Камлик) – К.: Атіка, 2004. – С. 3–28.