Михаць С.О.
Дрогобицький державний педагогічний університет ім. І.Франка

Шляхи вдосконалення впливу освіти на економічне зростання

Першочергові дії у сфері освіти мають бути скеровані на забезпечення зростання видатків на освіту і суттєве підвищення їхньої ефективності, створення умов для залучення у сферу освіти засобів із позабюджетних джерел, виділення коштів на інформаційне забезпечення освітніх закладів, формування незалежної системи атестації й контролю за якістю освіти. Але при цьому слід уникнути можливості подальшого соціального розшарування, поглиблення нерівності громадян при отриманні освіти, скорочення кількості безплатних місць і подальшому витісненню безплатної освіти платною.

При нинішньому стані економіки державне замовлення не буде об'єктивно відображати дійсні потреби суспільства в спеціалістах із вищою освітою. Особливість системи освіти полягає в тому, що вона нормально функціонує тільки в тому випадку, коли її не зв'язують вирішенням тимчасових завдань, а дають можливість враховувати перспективи розвитку економіки і, відповідно, зростання потреби в спеціалістах. У сфері освіти не повинно бути різких рухів, оскільки вони спричиняють серйозні негативні наслідки в економіці. Розвиток суспільства, економіки передбачає динамічне розширення масштабів діяльності системи освіти, але аж ніяк не згортання її. Особливу обережність слід проявляти по відношенню у стосунку до вузів технічного профілю, оскільки інженерні школи, навчальні лабораторії технічних вузів формуються на протязі багатьох десятиліть.

Реформування освіти за даних умов вимагає створення можливостей для залучення у сферу освіти засобів із позабюджетних джерел. Необхідно забезпечити системі загальної освіти пріоритетне фінансування в обсягах не нижчих 6 відсотків від ВВП. З економічної точки зору це означає, що середня зарплата учителя має бути вищою від середньої у промисловості. Напевне, що від зростання рівня заробітної плати якість творчої праці, а саме такою є праця вчителя, не зросте. Але, по-перше, рівень заробітної плати впливає на кадровий склад, а, по-друге, нинішній рівень оплати праці вчителів (нижче прожиткового мінімуму) знівелює не тільки будь-яке творче ставлення до праці, а й освоєння нових методик і оновлення змісту навчального процесу. Проте позабюджетні кошти не повинні відігравати роль бюджетнозамінних, тобто наявність позабюджетних коштів не повинна впливати на обсяг бюджетного фінансування, оскільки позабюджетні кошти, отримані за рахунок нерегламентованої додаткової діяльності або інших індивідуальних і часових джерел, не можуть бути бюджетнозамінними в силу своєї нестабільності. Вони служать стимулюючим фактором додаткового розвитку. Крім того, у більшості шкіл обмежені можливості формування позабюджетних коштів. Отже, пріоритетний розвиток системи освіти можна здійснювати тільки за рахунок бюджетного державного цільового фінансування. Держава здатна забезпечити додаткові надходження позабюджетних коштів у систему освіти за рахунок правильно побудованої податкової політики.

Освіта по своїй природі - діяльність з тривалим виробничим циклом. Це стосується процесу її (освіти) отримання, в більшій мірі - періоду її тривалої виробничої, економічної і соціальної реалізації. Звичайно, для різних форм освіти і вікових категорій тривалість цих періодів і співвідношення між ними неоднакові. Але в будь-якому випадку потреба в освіті і прийняття рішення про авансування коштів і часу на неї - це процес інвестиційного характеру, звернений в майбутнє як мінімум на 10-15 років, а фактично на набагато більший період.

Оцінка мотивації, механізмів ресурсного забезпечення і перспектив розвитку освіти здійснюється шляхом аналізу основних напрямів оновленого комплексу потреб, який формується сьогодні в Україні. Зрозуміти специфіку стратегічних завдань державного регулювання освіти неможливо без чіткого уявлення про соціальну і економічну потребу в освіті. Часовий оборот річної когорти населення (робочої сили) складається з таких стадій:

1) від народження до закінчення загальної і спеціальної освіти;
2) початковий період трудової адаптації;
3) період найбільш ефективної і стабільної трудової діяльності;
4) період адаптації до виходу зі складу робочої сили;
5) пенсійний період.

У сфері початкової (шкільної) освіти стратегічне завдання полягає у здійснені переходу на вищі національні стандартні якості шкільної освіти, стимулюванні ініціативи і зацікавленості населення, учбових закладів, місцевих органів. Більша частина шкіл потребує термінового ремонту і модернізації. У сфері вищої освіти основне завдання полягає у полегшенні доступу до неї більш широких верств населення. Функціонування системи освіти значною мірою залежить від розвитку її матеріально-технічної бази. Головне функціональне призначення матеріально-технічної бази в системі освіти полягає у створенні розгалуженої інфраструктури для навчання, забезпечення умов для відтворення та вдосконалення робочої сили, підготовка висококваліфікованих кадрів для різних галузей господарства.

Вдосконалення впливу освіти як цілісної системи на економічне зростання слід базувати на техніко-економічному, економічному та соціально-економічному підходах.

Техніко-економічний підхід передбачає пристосування системи освіти до нових вимог виробництва і ринку праці, узгодження структури регіональних комплексів з профілем їх освітніх закладів, кількістю випускників з наявним попитом на робочу силу. Необхідним є реформування мережі вищих навчальних закладів без скорочення учнівських та студентських місць, шляхом укрупнення навчальних закладів. Вже зроблено певні кроки у цьому напрямі. Відбувається централізація управління вищою освітою.

До сфери управління Міністерства освіти передано 83 технікуми, училища, коледжі. На сьогодні вищі навчальні заклади перебувають у підпорядкуванні більше 20 міністерств і відомств. Мережа включає 652 заклади, в тому числі 591 державної та 61 інших форм власності. Загальний контингент: 503 тис. студентів. З них 460 тис. студентів мають вік від 14 до 24 років включно, що становить 81 відсоток до загального контингенту. Потенціал становить 100 студентів на 10 тисяч населення. У технікумах, училищах, коледжах загальнодержавної та комунальної власності навчається 469 тис. студентів, інших форм власності 35 тис., що становить відповідно 93 та 7 відсотків до загального контингенту. Половина студентів продовжують навчання на базі основної школи, одночасно здобуваючи повну загальносередню освіту і освітньо-кваліфікаційний рівень молодшого спеціаліста. Серед студентів 55,7 відсотка жінки, 2,0 тис. інвалідів, 2,1 тис. сиріт віком до 18 включно. Навчання здійснюється за денною, вечірньою та заочною формами. Контингент студентів денної форми навчання становить 76,3 відсотка, вечірньої і заочної відповідно 1,0 та 22,7 відсотка до загального контингенту.

Підготовка сконцентрована у вищих навчальних закладах Міносвіти (46,2%), Мінагропрому (16,7%), Міністерства охорони здоров'я (11,8%), Мінкультури (4,2%), Мінтранс (3,8%). Решта в 15 міністерствах і відомствах. Середній контингент вищого навчального закладу І-ІІ рівнів акредитації становить 771 студентів, державної форми власності 794 студенти, інших форм власності 570 студентів.

Економічний підхід зорієнтований на досягнення економічної ефективності освіти. Це передбачає пошук оптимальних шляхів фінансування системи освіти, найоптимальнішого використання коштів. Норма віддачі від інвестицій в освіту повинна бути не меншою ніж в інших соціальних сферах.

Одним з найважливіших питань є роль держави у фінансуванні освіти. В більшості високо розвинутих країн в теорії і на практиці існують дві позиції: підтримка значної (аж до переважаючої) ролі держави у фінансуванні освіти (так звана "соціалізація освіти") і підтримка значної ролі ринку у розвитку цієї проблеми.

Очевидна роль державного фінансування у забезпеченні стабільності системи освіти, якій притаманні певна інертність та консерватизм, не може бути безпосередньо включена в механізм ринку з його динамічно змінним механізмом попиту і пропозиції, конкуренцією, вільним ціноутворенням і ін. В тій чи іншій мірі ці атрибути ринку можуть співвідноситись з професійною освітою, де попит на ринку праці в багато чому визначає напрями і зміст освіти. У загальній освіті, де формуються єдино подібні, необхідні кожній людині базові обсяги знань, вмінь, навичок, закладаються основи духовності, етичності, вплив ринку відчувається досить опосередковано.

Вплив ринкової системи на освіту, аж до включення певних елементів і секторів її діяльності в механізм прямої купівлі-продажу освітніх послуг, посилює динамізм освіти, економічно стимулює активність роботи студентів (тих, які навчаються).

Відмічаючи позитивні і негативні сторони включення освіти в ринковий механізм, зазвичай випускають з виду один з вирішальних факторів, які органічно властиві освіті як соціальному, суспільному інститутові. Йдеться про те, що цей інститут володіє специфікою по відношенню до інших сфер діяльності суспільства (певною міра ця специфіка стосується охорони здоров'я і культури). Ця специфіка полягає в споконвічній ролі освіти і виховання підростаючого покоління як основи процесу соціалізації людини.

На всіх етапах розвитку людства цей процес проходить як вирішення протиріч між системою інтересів особистості (складних, різнопланових) у своєму відношенні до освіти і системою інтересів суспільства по власному відтворенню, вектор напряму якого визначається вимогами суспільного розвитку.

Слід зауважити, що нижче певного кількісного і якісного рівня ці суспільні інтереси опускатися не можуть, інакше буде зруйнована сама відтворювальна функція суспільства. Зокрема, в даний час одним з таких мінімальних рівнів є всезагальна середня освіта. Економічне функціонування і цілісність цього рівня забезпечуються шляхом фінансування за рахунок суспільства (із коштів бюджету).

Визначення реальних потреб освіти в бюджетних коштах на основі нормативів отримує важливе значення, оскільки створює нормативну основу для забезпечення державних гарантій прав громадян на загальнодоступність і безплатність професійної освіти на конкурсній основі у відповідності з суспільно необхідною потребою у кваліфікованих кадрах. Крім того, це дасть змогу визначати різницю між реальною потребою в бюджетних коштах і тим, що отримується, і на основі цього визначати, яку частину слід отримати за рахунок позабюджетних коштів.

Зважаючи на всебічне значення розвитку освіти, першочерговими мають бути увага з боку держави, централізоване управління освітою, оскільки в освітянській системі у концентрованому вигляді зосереджуються і віддзеркалюються всі суспільні протиріччя. Відсутність можливості вирішити їх безпосередньо в освіті призводить до багаторазового відтворення невирішених проблем у майбутньому.

Проблеми вітчизняного перехідного періоду полягають не лише в тому, як перейти до ринку і свободи підприємництва, а й в тому, як створити цивілізовані правові обмеження ринку. Інакше кажучи, як змінити зовнішні умови, щоб цивілізована вигода і раціональність збігалися з довгоочікуваною суспільною та індивідуальною корисністю.

Оскільки творцем та виконавцем цивілізованих правил, обмежень законів у демократичному суспільстві є кожна людина, то знання та вміння створювати їх і керуватися ними, повинні бути забезпечені кожному громадянину в обов'язковому порядку. При відповідному поліпшенні змісту та структури організації освіти з подібним завданням цілком впорається вітчизняна освітянська система.

У період економічної нестабільності нашого суспільства ми не повинні допускати "шокової терапії" освіти реаліями життя, хоча освітянська система й функціонує у зовнішньому середовищі. При забезпеченні незалежності від економічних струсів і високої чутливості до потреб і можливостей науково-технічного, економічного та соціального прогресу, що може забезпечити лише держава, освіта стане дійсно ефективним і гуманним засобом виведення економіки України з кризи з подальшою її інтеграцією у світову економічну систему.

Якщо фінансування початкової освіти має бути тільки державним, то фінансування середньої та вищої освіти могло б поєднувати державне і приватне фінансування, об'єднання можливостей студента, його родини, держави, приватних підприємств і фірм, оскільки споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той що переконаний у його повній "безкоштовності", а вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій забезпечує краще врахування потреб і пріоритетів студентів.

Соціально-економічний підхід передбачає допомогу молоді при виборі спеціальності з урахуванням можливостей підготовки у регіональному освітньому комплексі, максимальну гнучкість при здійсненні початкового професійного вибору, визнання права на відповідну інтелектуальну та професійну підготовку за кожною молодою особою, відмову від елітарного принципу у здобутті освіти.

Стратегічною метою соціальної політики держави є створення умов для реалізації громадянами своїх прав на освіту, відповідно по структури і якості потреб розвитку економіки і громадянського суспільства. Освітні послуги належать до соціально значущих благ, зовнішній ефект яких проявляється в тому, що всебічний розвиток кожного стає умовою всебічного розвитку суспільства в цілому. Підвищуючи свій освітній рівень, кожна людина в кінцевому рахунку збільшує освітній потенціал всього суспільства. Крім того, зовнішній ефект освіти полягає у впливі на майбутнє покоління людей через передачу культурно-національних традицій.

Особливо значної шкоди розвитку освіти нанесені спадом виробництва, що має місце в 90-х роках, зниженням життєвого рівня населення. Криза в економіці обумовила і кризу в освіті. Остання проявляється перш за все у зменшенні годин на вивчення основних предметів, вилученням з учбових планів годин на додаткові заняття і консультації, скороченням курсів за вибором учня і факультативів, а також годин на фізичне виховання, введенням оплати за користування підручника.

Соціальна інфраструктура вищих навчальних закладів І-ІІ, а саме, гуртожитки, підприємства громадського харчування, потребує негайної підтримки у її збереженні і подальшому розвитку. Тільки там, де до вирішення цієї проблеми залучаються батьки та спонсори, здійснюється ремонт та утримання гуртожитків, приміщень тощо.

Соціальний захист студентів в частині стипендіального забезпечення бажає кращого. Недостатнє стипендіальне забезпечення негативно впливає на стан здоров'я молоді. В останній час вдвічі зросли академічні відпустки за станом здоров'я, у 4 рази збільшились хронічні шлунково-кишкові захворювання, в 5 разів нервово-психічні. Більшість студентів ні разу не лікувалася в санаторіях та не знаходилась в будинках відпочинку, хоча кожний третій уражений на захворювання нервової системи та шлунково-кишкового тракту, кожний четвертий серцево-судинної системи та інше.

Сучасна система освіти в своєму загальному вигляді сформувалася в минулому сторіччі. Але стрімкі зміни сучасний світ все більше доводить неможливість збереження непорушної структури організації освіти. Традиційний порядок доступу до знань порушується необхідністю періодичного оновлення, продовження освіти та професійної підготовки, а з іншого боку - поширенням загальної інформації засобами масової інформації.

Необхідність якісних змін в освіті зумовлена соціальними перетвореннями, що орієнтують розвиток суспільства в напрямі загальнолюдських, гуманістичних цінностей. Формування інформаційної хвилі людської цивілізації корінним чином змінює дійсність і способи життєдіяльності людей, що вимагає кардинальних змін в системі освіти, формах, засобах, термінах впливу на особистість людини, формах організації, управління і фінансування освітньої діяльності.

Система освіти, що була створена в нашій країні протягом XX сторіччя, хоча і слід відмітити її добре поставлену і організовану виховну функцію, все-таки була орієнтована переважно на формування кваліфікованих кадрів для потреб економіки, гіпертрофованої в бік переважного розвитку галузей важкої промисловості та військово-промислового комплексу.

В умовах зростаючої ролі знань повинна бути переосмислена проблема охоплення населення освітою, вона має означати можливість ефективного загального доступу населення до освіти, яка в свою чергу ґрунтується на гармонійному розвитку особистості. Світовий досвід доводить, що загальною тенденцією розвитку країн світу є підвищення середнього рівня освіти населення, неодмінною умовою працевлаштування стає наявність не тільки 8-9 років загальної освіти, а й повної загальної середньої освіти. Зростає і охоплення молоді вищою освітою, більш-менш універсальними вже стають 2 роки навчання в коледжах.

Водночас, проблема досягнення загального доступу населення до освіти всіх рівнів повинна розглядатися тільки в комплексі з іншими соціальними та економічними проблемами. Окрім складнощів чисто фінансового порядку, загальне охоплення освітою на післяшкільному рівні може проявитися в послабленні функції освіти як засобу відбору для ринку праці та засобу соці-альної мобільності. Якщо раніше освіта була тісно пов'язана з поняттям соціальної мобільності, тобто мобільності між поколіннями, то її поширення означає втрату для багатьох людей підстав для досягнення кращого майбутнього, можливості доступу до вищого положення в суспільстві.

Крім того, розвиток освіти на основі загального доступу до навчання має відбуватися паралельно тенденціям та динаміці економічного розвитку країни. Поширення системи освіти незалежно від економічного стану суспільства може мати негативні наслідки. В багатьох країнах, що розвиваються, поширення осві-ти разом із жорсткістю ринку праці спричинило добре відомий феномен знецінювання дипломів, коли випускники вищої освіти починають працювати на робочих місцях, які традиційно займали особи із середньою освітою. Останні, навпаки, займають місця тих, хто має лише початкову освіту, А особи з початковою освітою стають першими кандидатами в безробітні.

Для нашої країни трансформація системи освіти в сучасних умовах має певні особливості, зумовлені процесом входження України в світове співтовариство. Закритість та ізольованість країни за радянських часів мали наслідком те, що система освіти розвивалася незалежно від загальносвітових тенденцій, неви-рішеною стала проблема визнання вітчизняних дипломів іншими країнами.

Трансформація систем освіти, зумовлена необхідністю більшої персоналізації освіти та уваги до повного особистого розвитку, висуває нові вимоги до організації і менеджменту освітньої діяльності, які не сумісні з традиційною моделлю. Сучасна тенденція надання навчальним закладам більшої автономії знаходить прояв у більш високому ступені незалежності навчального закладу, що робить його здатним краще пристосовувати весь комплекс освітньої роботи до характеристик і потреб населення. Це якісно новий підхід, що ґрунтується на інституційних чи міжінституційних інноваціях і корінним відрізняється від традиційних спроб "реформування системи". Аргументи на користь посилення автономії навчальних закладів стосуються або процесу навчання, або організації освітньої діяльності. Стосовно перших висловлюються пропозиції по наданню більшої свободи в прийнятті рішень стосовно навчального процесу, базуючись на досвіді, нагромадженому викладачами та учнями. Відносно менеджменту і адміністрації закладів освіти, то в останні роки в країнах світу спостерігається тенденція перетворити великі бюрократичні організації в однорідну мережу менших інститутів, індивідуально відповідальних за рішення по поліпшенню ефективності та здатності пристосовуватися до вимог споживачів.

Традиційна модель організації та менеджменту освітньої діяльності, що характеризується загалом як централізована, ієрархічна система, потребує кардинальних змін. Інституційна реорганізація освітньої діяльності зумовлена багатьма проблемами, що породжені менеджментом централізованих систем, а саме: неефективністю, низькою мірою відповідальності за результати своєї роботи, негнучкістю і консерватизмом стосовно зовнішніх змін.

Автономія навчальних закладів потрібна не сама по собі, а як необхідна умова реалізації відкритості, диверсифікації та здатності до змін національної системи освіти. У сфері початкової і середньої освіти все більша диверсифікація шкіл, як наслідок процесу підвищення автономії, необхідна для того, щоб учні розвивали різноманітні здібності, були більш гнучкими, адаптивними і здатними до розвитку.

Підвищення автономії вищих навчальних закладів необхідне для посилення зв'язку між освітою і виробництвом, тобто між установами, що генерують знання, і тими, які мають їх використовувати, Поширення і диверсифікація навчальних закладів дозволяють охоплювати все нові категорії студентів та задовольняти широкий ряд потреб в освіті. Форми освітньої діяльності поширюються відповідно до запитів специфічних груп суспільства: освіта дорослих, продовжені освітні програми, курси для менеджерів та адміністраторів тощо. Але передовим фронтом країни повинна бути група Інститутів університетського рівня як центрів найвищої якості, які впливають на всю сферу.

Адміністративна автономія навчальних закладів повинна поширюватися одночасно з політикою сприяння розвитку різноманітних виробників освітніх послуг з тим, щоб відповідати все більш різноманітним потребам сучасного виробництва. Підвищення автономії державних закладів освіти на будь-якому рівні буде допомагати їм встановлювати прямі, гнучкі відносини з бізнесовими колами, продовжувати охоплювати ті сфери, де вони традиційно діяли, та відповідати новим різноманітним потребам виробничих одиниць (особливо малих і середніх підприємств) для успішного здійснення технологічних і організаційних змін.

Держава через певні політичні механізми (парламент, національні освітні ради тощо) відповідає за необхідне встановлення толерантності, солідарності та глобального розуміння освіти для громадян. Досвід функціонування ієрархічної системи показав, що ці цілі не можуть бути втілені у діяльність закладів освіти просто декретом, зміною навчальних планів чи іншими заходами, які б зобов'язували їх проводити єдину лінію незалежно від конкретних умов, таких як штатний розпис, обладнання, місце розташування, тип учнів, тип штату тощо. Якщо окремим закладам не буде дозволено в світлі власних конкретних умов визначати можливості досягнення цих цілей, то досягнення їх буде просто формальним і косметичним.

Політика розробки освітньої стратегії за допомогою консенсусу та згоди представляє собою альтернативну методологію авторитарній концепції централізованого планування, і наданню свободи дії ринковим силам. Ринок виключає політику і залишає прийняття рішень на долю результату суперництва між різними групами, які переслідують індивідуальні, короткострокові інтереси.

Проведення консультацій означає розуміння інших точок зору і погодження спільних методів роботи. Консультації можуть створити механізм, за допомогою якого всі конфлікти та напруги можуть бути вирішені засобами діалогу і погодження дій. Політичний аспект проведення консультацій створює можливість врахування довгострокових і загальних інтересів при виборі осві-тньої стратегії. Довгострокові і загальні інтереси це ключові аспекти будь-якої освітньої стратегії і більше того будь-якої стратегії сталого розвитку.

Відповідальність за врахування загальних та довгочасних інтересів в процесі освітніх консультацій залишається за державою. Однак, вона не може успішно виконувати цю роль за допомогою старих механізмів, тобто беручи на себе головну відповідальність за визначення політики та її втілення. В новому контексті роль держави буде полягати в організації консультацій, в доставлянні всієї необхідної інформації на стіл переговорів, в оцінці результатів, необхідних діях і гарантуванні поваги до правил гри, які всіма прийняті. В такому контексті після визначення загальнонаціональних інтересів і довгострокових перспектив, її функції полягають у встановленні цілей, оцінці результатів і втручанні, якщо результати є незадовільними.

Для того, щоб держава відігравала цю стратегічну роль, угоди і політична воля є необхідними, але не достатніми умовами. Впровадження довгострокових перспектив в освітні рішення потребує здатності ясно передбачати майбутні потреби і проблеми. Ця здібність передбачати буде залежати від точності діаг-нозу поточної ситуації, наявності значного обсягу інформації стосовно глобальних тенденцій і механізмів оцінки вжитих заходів з тим, щоб попередити негативні результати ще до того, як стане важко і дуже коштовне щось міняти. Саме тому велика увага повинна бути приділена поліпшенню інформаційної системи (вимір результатів, огляд міжнародних тенденцій тощо) при зміні системи освітнього менеджменту.

Крім того, освітні зміни, які ґрунтуються на іноваціях, означають зрушення від підходу, що ґрунтується на зміні пропозиції, до підходу, в основі якого лежить активна роль попиту. Традиційні реформи, як правило, намагалися змінити певні конкретні аспекти освітньої пропозиції (такі як зміст, структура системи, обладнання, викладацький склад тощо). Роль попиту була недооцінена чи розглядалася тільки на початкових стадіях процесу змін, В майбутньому, навпаки, попит на освіту буде відігравати активну роль в процесі змін та іновацій, чому і важливо визначати стратегію поліпшення їх якості. З цієї точки зору най-більш перспективним підходом буде залучення більшої і кращої інформації для користувачів освітньої системи.

Саме такі аспекти підвищення ефективності освітньої діяльності привертають останнім часом все більшу увагу в різних країнах. Вони знаходять свій прояв в обговоренні питань трьох напрямів:

1) як поєднати право на особистість і повагу до різноманітності людей із необхідністю встановлення суспільного консенсусу,
2) як гарантувати соціальну рівність при розподілі освітніх послуг;
3) як забезпечити динамізм та ефективність будь-яких освітніх послуг в суспільстві, що зазнає змін прискореними темпами і потребує ефективного використання наявних ресурсів.

Для сучасної України важливим і актуальним завданням виступає врахування світового досвіду тих змін, що мають місце в освіті наприкінці тисячоліття. Вивчення особливостей реформування освіти в різних країнах необхідно не для того, щоб сліпо їх копіювати. Важливо не повторювати їх помилок, і дуже виважено, без крайнощів здійснювати перетворення в такій сфері, як освіта. Особливо обережно мають проводитися процеси приватизації в освіті. Поширення приватного сектору освіти, хоча і е реальністю сучасного світу, але майже повсюдно здійснюється при провідній участі державного сектору. Забезпечення високої якості освіти на основі досягнення уніфікованості і стандартизації освітніх послуг має водночас підтримувати тенденцію збереження національної особливості і неповторності нашої системи освіти, позитивного досвіду, нагромадженого століттями.

Роль держави залишається вирішальною у сфері освіти, саме держава за допомогою не тільки прямого контролю, а й непрямих методів економічного, правового, організаційного впливу має можливості визначати розвиток цієї галузі, тим самим забезпечувати збереження і примноження національного потенціалу освіти України. Надзвичайно важливим при цьому виступає підтвердження державою особливого статусу освіти в суспільстві, визнання її в якості сфери, в якій домінуючою силою мають бути не ринкові фактори, а суспільні, державні, національні. Тільки за таких умов наша національна система освіти зможе зберегти і примножити свій духовний потенціал.

Саме духовні цінності є і мають бути надалі провідною віссю всієї системи освіти, саме на такому фундаментальному положенні має ґрунтуватися її діяльність і формуватися її потенціал. Основне багатство країни це люди, їх духовні, інтелектуальні, творчі, продуктивні та інші здібності. Вони є основним ресурсом і фактором розвитку суспільства, причому розвиток цей в умовах становлення інформаційної цивілізації визначатиметься не тільки професійними характеристиками, а й всім комплексом духовних, інтелектуальних здібностей людини. Розвивати ці здібності, сприяти втіленню елементів духовності, реалізації особистості в суспільному житті є важливим завданням освіти. Від того, як вона вправлятиметься з цим, залежить майбутнє держави.

В новому суспільному контексті система освіти та її функція не можуть залишатися незмінними і потребують відповідної трансформації. В процесі становлення нової інформаційної хвилі розвитку суспільства набувають нового змісту призначення освіти, її масштаби, форми і методи організації та управління освітньою галуззю.