Михаць С.О.
Звіт про результати дослідження кафедральної наукової теми
"Соціально-економічні умови функціонування
спеціальної економічної зони "Курортополіс Трускавець"
Дрогобич: Дрогобицький державний педагогічний університет, 2003.

Альтернативні джерела фінансування вищої освіти в умовах СЕЗ

Забезпечення повномасштабного державного фінансування в умовах економічної кризи не виглядає можливим. Не дивлячись на це, проблема об'єктивного визначення обсягів фінансування залишається актуальною, оскільки нормативний метод фінансування освіти створює передумови для раціонального використання засобів державного бюджету і забезпечення якості підготовки спеціалістів на рівні вимог освітнього стандарту.

Оскільки фінансування з державного бюджету має бути достатнім для забезпечення якості професійної підготовки кадрів, яка визначається освітніми стандартами, то норматив повинен відображати реальну потребу у засобах, а не використовуватися як спосіб розподілу бюджетних засобів і коректуватися в сторону зменшення у зв'язку з їх недостачею.

При кризовому стані бюджетно-фінансової системи України держава не змогла відновити попередні масштаби ресурсного забезпечення сфери освіти. Наслідки ситуації, яка склалася піднімають питання про стабілізацію бюджетного фінансування на основі підходу, який базується на використанні мінімальних соціальних стандартів, які дозволяють встановити нижню межу обов'язкових обсягів фінансування.

При цьому фінансові нормативи повинні відображати ступінь пріоритетності виділення ресурсів на розвиток окремих галузей, в тому числі освіти (про пріоритетність може свідчити частка витрат на освіту у ВВП, в національному доході або у витратній частині бюджету). Вони також можуть виступати як нормативи мінімально необхідного фінансового забезпечення освіти. Крім того, ці фінансові нормативи повинні відображати суспільно необхідні витрати обмежених ресурсів на виробництво одиниці суспільних благ, в тому числі і освітніх послуг (нормативи вартості підготовки одного студента).

В результаті різкого скорочення фінансування галузі різко погіршується матеріально-технічна база навчальних закладів. Якщо у 1990 р, в Україні було введено в дію дитячих дошкільних закладів на 48 тис. місць, то у 1995 р, - на 7 тис., загальноосвітніх шкіл - відповідно на 164 тис, місць і на 55 тис., професійних навчально-виховних закладів - на 2,6 тис. місць і на 1,2 тис., вищих навчальних закладів І-ІІ рівня акредитації - на 33,5 тис. м2 загальної площі учбово-лабораторних будов і на 8,3 тис.м2, ІІІ-ІV - відповідно на 63,5 тис. м2 і на 24,0 тис.

Продовжується руйнуватись матеріально-технічна база освіти. Особливо різке падіння введення в дію освітянських об'єктів було характерним для дитячих дошкільних закладів та вузів І-ІІ рівнів акредитації. Такі масштаби будівництва освітянських об'єктів сприяють руйнації навчально-виховних комплексів. Практично не відбувається відтворення основних фондів освіти. Ремонтується лише одна із трьох шкіл, які потребують ремонту.

Викликає занепокоєння стан матеріально-технічної та навчально-лабораторної бази. Спроба окремих керівників вищих навчальних закладів отримати кошти за рахунок здачі в оренду приміщень, надання платних послуг тощо не дає бажаного результату. Зношення основних фондів досягає більше 60 відсотків. Фінансування ведеться лише на заробітну плату та стипендії. Через відсутність необхідної навчально-матеріальної бази не атестуються певні спеціальності, припиняється підготовка фахівців у зв'язку з відсутністю матеріально-технічної бази, кадрового потенціалу та організаційно-методичного забезпечення.

На основі нормативу витрат на підготовку одного студента (учня) і встановленого контингенту тих, що навчаються, визначається необхідні обсяги бюджетного фінансування. Простота розрахунку витрат на освіту (норматив помножити на кількість учнів і студентів) дозволяє побачити реальну потребу освіти в бюджетних ресурсах на будь-якому рівні державного управління. Визначення реальних потреб освіти в бюджетних коштах при фінансуванні на основі нормативів набуває ваги, оскільки створює нормативну основу для забезпечення державних гарантій прав громадян на доступність і безплатність професійної освіти на конкурсній основі і у співвідношенні з суспільно необхідною потребою у кваліфікованих кадрах, а також дозволяє оцінити, яку частину фінансових засобів необхідно отримати за рахунок позабюджетних джерел фінансування. Слід мати на увазі, що якість освіти є уразливою тоді, коли фінансування освіти є недостатнім. Можна зберегти кількісні показники, але тільки ціною зниження освітньої якості. Якість виявляється слабшою у професійно-технічній та вищій освіті через невідповідність у нових умовах застарілих навчальних планів і програм.

Результативність набуття вищої освіти здебільшого персональна: підвищення соціального статусу і рівня середньої зарплати, ефективніше споживання, поліпшення здоров'я, полегшення доступу до інформації та її сприйняття, розвиток здатності до перенавчання і пристосування. Тому особа і родина повинні сплачувати частину вартості вищої освіти. Аналіз переконує, що раціональна участь студентів в оплаті свого навчання сприяє підвищенню якості та ефективності системи вищої освіти країни.

Кожна країна обирає власний варіант розподілу витрат між державою і студентами. Практику повного фінансування державних вищих закладів освіти (ВЗО) лише з бюджету і діяльність приватних закладів виключно на кошти студентів розвинені країни застосовують рідко Набагато частіше приватні заклади також фінансуються урядом, а державні - мають гроші від сплати за навчання та додаткових послуг. Аргументи на користь участі держави у фінансуванні приватних ВЗО досить вагомі. Великим і вигідним для країни приватний сектор у сфері освіти може стати лише за доступних цін за навчання, а для цього держава має забезпечити їх зниження. Перехід студента у цей сектор економить гроші держави, які могли б бути витрачені на його перебування у державному закладі. Підтримується суспільний спокій і рівновага, адже доступ до вищої освіти дуже істотно розширюється. Така модель фінансування перекладає на студентів та їх, родини частину фінансування вищої освіти тактовніше, ніж це робиться суто законодавчим способом. Фінансування з бюджету дуже спрощує контроль держави за діяльністю приватних ВЗО (зміст програм, якість викладання, поширювані серед студентів ідеї тощо).

Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:

а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той що переконаний у його повній "безкоштовності";
б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.

Отже, практика, досвід та досягнення економічних наук поступово переконали громадськість розвинених країн, що оптимальною відповіддю на питання "кому платити за систему вищої освіти" є поєднання державного і приватного фінансування, об'єднання ресурсів і можливостей студента, його родини, держави, приватних підприємств і фірм.

Фахівці сперечаються стосовно того чи існують результативніші від традиційного і простого способу державного формування щорічного бюджету ВЗО шляхи використання цих коштів? Протиставляється новий спосіб - надавати ці кошти студентові, а не закладам вищої освіти, змушуючи останні таким чином конкурувати між собою.

Власне вибір не такий уже й простий і не зводиться до аналізу лише двох механізмів. Спрямування коштів у заклади можливе кількома способами: безпосередньо від міністерства за його незалежним рішенням; аналогічно але з обов'язковою консультаційною участю ректорів ВЗО; через проміжний орган ("буфер"), коли уряд і міністерство освіти хочуть перекласти на нього детальний розподіл коштів, а також певні надто не популярні рішення. Ця різноманітність збільшується з варіативністю методики обчислення потреб ВЗО під час розподілу ресурсів (за обсягом набору першокурсників, за кінцевим випуском різні комбіновані варіанти з урахуванням наукової та іншої роботи, специфіки факультетів тощо).

Традиційні способи прямого фінансування закладів (навіть за автономного часткового внутрішнього перерозподілу коштів, що зрідка зустрічається у централізованих країнах) завжди спричиняли стагнацію і відверте небажання ВЗО щось змінювати. У боротьбі з цим явищем розвинені країни винайшли варіант комбінованого державного фінансування, коли частина грошей видається регулярно з урахуванням кількості студентів і специфіки фаху, а решта - конкурсним чи комбінованим способом під конкретні наукові чи інноваційні програми з перевіркою їх виконання. Кілька розвинених країн Європи випробували цей спосіб і мають задовільні результати.

Ще менш традиційним на відміну від попереднього є механізм фінансування вищої освіти через студента. Прихильники цього механізму аргументують його дієвість тим, що він забезпечуватиме кілька-стадійну конкуренцію (студентів - за гранти чи ваучери, закладів - за студентів і гроші), максимальний вплив ринкових чинників на роботу вищої школи на швидке підвищення ефективності ВЗО та якості освіти.

Реалії життя далекі від цих надто рожевих уявлень, а невміле застосування такого механізму здатне легко дезорганізувати роботу вищої освіти яка може звестися до миттєвих маркетингових заходів ВЗО, що зваблюватимуть студентів легкістю навчання, рекордно низькими цінами, а отже, знижуватимуть якість освіти. Саме тому розвинені країни дуже обережно і виважено експериментують з цим привабливим і небезпечним "ультраринковим" способом фінансування. Єдиний випадок порівняно вдалого і тривалого його застосування - у Чилі, що пояснюється специфікою цієї країни і одночасним запровадженням засобів, що попереджають можливість його найгірших наслідків.

Схоже, варто прислухатися до думки фахівців, які стосовно "студентського" механізму висловлюються за скомбінованість, коли частина держбюджету як загальносуспільного зиску від вищої освіти виплачується закладу, а його індивідуальна частина - безпосередньо студентові, щоб стимулювати змагання серед ВЗО.

Існують різні доступні джерела залучення додаткових коштів в освітню сферу. Найпростіший шлях надходження коштів віднайшла, наприклад, Франція, де діє закон про сплату приватними роботодавцями 0,5% фонду зарплати на учнівство і перепідготовку персоналу. Фірма може сама платити ці кошти закладам, які вона обрала не виділяючи їх у "загальний котел", який не забезпечує їй бажаного результату. Аналіз дії закону "+-0 5%" свідчить, що й він не ідеальний: практично ніколи фірми не спрямовували ці кошти на підготовку студентів перших курсів університетів. Найчастіше вони непропорційно витрачалися на спеціалізовані курси, підвищення кваліфікації персоналу самих фірм-платників. Частина професури відгукнулася на цей закон тим, що вийшла на новий ринок з "надвузькими курсами" у межах вирішення однієї з проблем конкретної фірми.

Другим джерелом додаткових коштів є контракти на навчально-інформаційні послуги ВЗО для фірм, коли фірми і ВЗО кооперуються і шукають вигідні для обох варіанти. Цей шлях доцільний тоді, коли зароблених грошей вистачає і на створення бажання у професури "донавчатися" та робити незвичне, і на підтримку традиційних курсів для основного контингенту стлдентів.

Третій шлях відомий - наукові дослідження на замовлення фірм. Цей перспективний і складний для класичних університетів курс добре описаний у пресі. Поширеними формами його реалізації є "наукові парки", "наукові готелі" тощо. Цей підхід також створює проблеми різного ступеня складності (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фірма-спонсор), проте цей вид фінансової підтримки ВЗО невпинно розвивається й удосконалюється.

Четвертий шлях гроші від власності, від продажу території, приміщень від вкладення коштів університету в акції, від його участі в іншій фінансовій діяльності. Це явище мало поширене і навіть серед професорів з економічних наук досвід невеликий (за винятком, можливо США). Тому закладам освіти рекомендують передати гроші тим, хто вміє їх збільшувати. Бажано все ж не відмовлятися від створення в університетах малих підприємств, які безпосередньо працюватимуть на навчальний процес чи на наукові дослідження.

П'яте джерело - філантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодійницьку і не прибуткову діяльність, а також створення клімату суспільного визнання та оцінки донорів шляхом формування важливої для них позитивної аури.

Шосте джерело - міжнародна допомога, яку розвинені держави щороку надають бідним країнам Африки і Азії з метою розвитку систем їх освіти. Досвід переконує, що надавати кошти на друкарні, побудову шкіл з ефективними матеріалами тощо доцільніше ніж відряджати ректорів і професуру для перенесення досвіду.

Реальна диверсифікація джерел фінансування вимагає крім усього іншого створення у ВЗО спеціалізованої структури і залучення до справи добрих фахівців з менеджменту і маркетингу. Це викличе істотні збурення в ієрархії впливів внутрішньої діяльності університетів, що ще раз засвідчить взаємопов'язаність усіх складових вищої школи. Бажано, щоб ці явища не перемножилися і не спричинили ефекту "снігової лавини".

Економічні труднощі перших років незалежності України пов'язані з реформуванням промисловості, сільського господарства, швидко призвели до скорочення основного джерела ресурсів української системи освіти - державного бюджету. Оскільки за ці роки обсяг валового національного продукту України, за оцінками національних і закордонних експертів, зменшився у 2,5 рази фактичне фінансування системи виховання, навчання і професійної підготовки скоротилося у 3-4 рази. Втрати надто великі, щоб компенсувати їх негативний вплив на обсяг та якість освіти в Україні самовідданою працею вчителів та викладачів. До середини 90-х років вони (втрати) стали очевидними й відтворилися у вигляді абсолютного і відносного зниження заробітної плати освітян, дедалі частіших затримок її своєчасної виплати.

Обсяг коштів для української освіти тимчасово знизився до рівня притаманного найменш розвиненим країнам світу (держава витрачала щорічно на навчання одного студента приблизно $200).

Упродовж останніх двох, років в Україні ведуться пошуки нових, джерел фінансування системи виховання і навчання, не надто популярних заходів щодо скорочення витрат і відносного здешевлення освіти: ліквідовано частину дошкільних закладів і скорочено бюджетне фінансування решти, збільшено наповненість класів середніх шкіл і зменшилась їх кількість (щоб показник середньої чисельності учнів у школі був вищим), реформована й система професійної освіти, серією законодавчих актів дозволено закладам освіти різного рівня надавати платні послуги. Для шкіл - це додаткові заняття, для закладів вищої освіти - набір студентів-контрактників і тих, хто повністю оплачує навчання.

Доступність вищої освіти для широкого загалу випускників середньої школи може бути гарантована лише за помірної вартості навчання у вищих навчальних закладах. Головним засобом цього вважаються гарантовані державою позики на навчання. Проте в Україні це практично неможливо через відсутність державних фінансових резервів необхідних для початку виконання цієї складної і довготривалої програми. В сучасних умовах частина вартості вищої освіти повинна відшкодовуватися самим студентом чи його родиною.

Яким же чином можна залучити такі кошти? Для прикладу, можна навести таку пропозицію: оскільки є багато студентів, які після 1-2 семестрів навчання на платних потоках звертаються з проханням перевести їх на безоплатне навчання (свої заяви вони підкріплюють безапеляційними документальними свідченнями того, що прибутки батьків не дають їм можливості сплачувати повну вартість), доцільно ввести помірну плату для всіх студентів замість того, щоб брати велику з обмеженого кола осіб. За таких умов лише окремі талановиті представники бідних родин мали б привілеї на отримання державної стипендії. Завдяки такому нововведенню вища школа змогла б збільшити контингент студентів і гарантувати стабільні надходження до вузівського бюджету.

Сучасне використання державними структурами коштів, зібраних з платників податків незадовільне. Бажано, щоб кожен мав право перераховувати податок не "в казну", а конкретному вищому навчальному закладу де навчатимуться його діти.

Неефективним є також розподіл коштів у бюджеті. Згадаймо, що за скрутних часів уряд Японії вирішив інвестувати більшу частину ресурсів в охорону здоров'я та освіту. Обґрунтування було таким: нинішнє покоління не знає шляхів вирішення існуючих проблем, але освічене і здорове наступне покоління зможе вирішити їх і вивести країну на шлях прискореного розвитку. Як показує японський досвід, інвестиції в освіту себе виправдали. Та все ж подолання кризи у фінансуванні навчальних закладів значно полегшиться у разі створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системі освіти не лише виживати, а й розвиватися.

Існуючий сьогодні рівень податків для приватних навчальних закладів неприпустимо високий - після сплати усіх вимог вони можуть використовувати для навчального процесу ледь третину студентських коштів. Введення додаткового податку на нерухомість повністю зробить неможливою діяльність більшості приватних закладів. Державні органи повинні однаково лояльно ставитися до навчальних закладів усіх форм власності, адже вони спільно виконують важливу справу - навчають молодь, створюють інтелектуальну та трудову еліту України.