Молодецький А.Є., Васильєва Л.Д., Царук Л.О.
Культура народів Причорномор'я. - 2009. - №176. - С.141-143.

Концептуальні напрями розвитку рекреаційно-туристичного комплексу Українського Причорномор'я

Сучасна Україна обрала європейський вектор подальшого розвитку, обумовлений її географічним положенням і ментальністю населення. Однак головною перешкодою на шляху зближення з Європейським Союзом є вкрай низькі показники макроекономічного розвитку і соціальні стандарти, майже у 20 раз нижчі, ніж західноєвропейські. Одним з напрямків підвищення інтеграційних зв'язків з європейськими державами, з одного боку, і залучення інвестиційних ресурсів, з іншого, є прискорений розвиток рекреаційно-туристичного комплексу, що дозволяє при порівняно невисоких інвестиційних витратах створити значну кількість робочих місць і підвищити сервісний рівень малого бізнесу, що працює в цій та суміжних сферах.

З-за кризового стану бюджетів усіх рівнів розраховувати на істотні державні, регіональні та місцеві інвестиційні програми в даний час не доводиться, тому всі фінансові ресурси слід шукати, як правило, у більш благополучних країнах.

Матеріали, методи та результати дослідження. Нині рекреаційно-туристичний комплекс України організаційно-управлінському плані розділений між міністерствами охорони здоров'я (для лікувальної і частково оздоровчої рекреаційної діяльності) і культури і туризму (для туристичних організацій, фірм, частини музеїв тощо), а також менш значними управлінськими ланками (природоохоронні території - у веденні Міністерства екології та природних ресурсів, а також Національної академії наук, місцевих органів влади тощо). Таке становище не сприяє створенню єдиної структури рекреаційно-туристичного комплексу і помітно знижує його привабливість для іноземних інвесторів, як на загальнодержавному, так і на регіональному рівні. В геополітичному плані курортно-рекреаційні і туристичні об'єкти України також поступаються своїм конкурентам в центральній і південно-східній Європі з-за свого периферійного положення і негативно оцінюваного радянського минулого.

В якості територіальної рекреаційно-туристичної системи (ТРТС) Українське Причорномор'ї, що складається з частини приморських територій Одеської, Миколаївської, Херсонської областей, Автономної республіки Крим та міської адміністративної одиниці - Севастополя, є одним з найбільш розвинених і атрактивних в цьому функціональному відношенні регіонах країни. Протяжність берегової лінії з пляжами становить тут 1640 км, з яких понад 500 км придатні і використовуються для рекреаційної діяльності [1]. Тут розташована розвинена санаторна мережа, розгалужена туристична інфраструктура, ресурси морського узбережжя, чорноморських лиманів, лісових гірських і річкових дельтових угідь і багато іншого. Тим не менш, менша тривалість комфортного сезону порівняно з середземноморськими рекреаційними системами помітно менша насиченість пам'ятками історії та культури істотно знижують привабливість цих ТРСТ в порівнянні з подібними системами європейського і частини азіатського узбережжя Середземного моря. Політичні демарші окремих маргінальних угруповань, як правило, приурочені до курортного сезону, в цьому регіоні істотно шкодять стабілізації туристичних потоків і знижують інтерес потенційних інвесторів до курортного та туристичного господарства регіону. В загалом під дією названих факторів вітчизняні причорноморські ТРТС знаходяться в рейтингах курортів на нижчих позиціях, ніж аналогічні об'єкти чорноморських ТРТС Болгарії і Румунії.

Лікувальний і оздоровчий напрямок ТРТС Українського Причорномор'я є провідним в даний час і залишиться таким в середньостроковій перспективі. Курорти тут почали зароджуватися ще в 1820-30-ті роки завдяки відкриття лікувальних властивостей мінеральних грязей чорноморських лиманів та солоних озер. Головні з цих курортів отримали європейську популярність - це Куяльницький курорт поблизу Одеси, Євпаторія, Саки, Феодосія та ряд інших курортів і місцевостей з родовищами мінеральних лікувальних грязей. Характерні історичні особливості розвитку таких курортів. Так курорт на Куяльницькому лимані поблизу Одеси був створений в 1833 р. зусиллями військового ворога Е. С. Андріївського для лікування поранених в ході чергової російсько-турецької війни. Працями іншого відомого медика - Н. І. Пирогова ("Почала військово-польової хірургії") після Східної (Кримської) війни в 1850-е роки властивості лиманних грязей вітчизняного узбережжя Чорного моря стали широко відомі в європейських медичних колах. Це дало можливість Т. Більрота і іншим представникам провідною у другій половині ХІХ століття австрійської хірургічної школи рекомендувати молоді курорти Причорномор'я не тільки для лікування гнійних ран і військових травм, але й інших травматичних пошкоджень кісток, суглобів, м'яких тканин. До кінця ХІХ століття Куяльницький курорт, набувши статус європейського міського грязьового курорту став активно облаштовуватися: в 1892 р. на кошти Одеського міського голови Р. Р. Маразлі побудована церква св. Пантелеймона, організовано понад 30 санаторних приватних установ.

Перші роки ХХ століття аж до Першої світової війни, можна характеризувати як розквіт курорту - його відвідують короновані особи, до нього прикладається спеціальна залізнична гілка і вимощена гранітним каменем дорога, тут проходять лікувальні процедури не тільки представники "вищого світу", але і представники середніх верств суспільства. Серед лікуються піддані майже всіх європейських монархій і громадян Французької республіки. Після громадянської війни і встановлення в 1920 р. радянської влади курорт не постраждав, але був націоналізований. З кінця 1920-х років приїзд іноземних рекреантів практично припинився, а лікування стало здійснюватися за профспілковими путівками для представників всього багатонаціонального СРСР.

Непоправні втрати курорт зазнав на початку Великої вітчизняної війни. В жовтні 1941 р. саперами Червоної армії була підірвана дамба і Куяльницький курорт був затоплений морськими і лиманними водами. Суміш морської води і ропи лиману дала жахливий ефект засолонения: знищений парк, санаторії, грязелікарня - всі споруди, побудовані з одеського черепашнику - пористого місцевого вапняку. Хоча румунські окупаційні влади в 1942 р. відновили і дамбу воду відкачали обводнених і засолений черепашник втратив несучі властивості - будівельні конструкції потребували заміни. На жаль, для архітектурного пам'ятника - водогрязелікарні, така реконструкція не проведено за 68 років.

У 1980-ті роки на курорті був створений санаторний комплекс з трьох пятнадцатиэтажных корпусів загальною ємністю 3000 місць, з поліклінікою та іншими об'єктами, але колишньої аттрактивности курорту це не додало: не відновлена залізнична гілка, автодорога до курорту знаходиться в жалюгідному стані. В даний час курорт припинив цілорічний прийом рекреантів. Лікування і оздоровлення ведеться тільки у весняно-літній сезон. З 3000 місць радянського періоду у функціонально придатному стані знаходиться менше 900. Нинішній власник - дочірнє підприємство "Укрпрофоздоровниця" не в змозі реконструювати корпуси санаторіїв відповідно до санітарними вимогами і зберігати в екологічно безпечному стані прилеглі до водогрязелікарня унікальне родовище мулових мінеральних грязей з запасами понад 23,8 млн. м? [3].

Деградація еталонного Куяльницького грязьового курорту в другій половині ХХ і на початку ХХІ ст. - характерний приклад безвідповідальності радянського періоду і господарського хаосу перших років незалежності України. Схожа ситуація характерна для більшості причорноморських грязьових і кліматичних курортів. Безсумнівно, європейська і світова практика експлуатації ТРТС показує. що прихід приватних інвесторів здатний змінити ситуацію там, де держава вже не може управляти подібної власністю, але перепрофілювання санаторних комплексів інвесторами повинно здійснюватися під пильним державним і громадським контролем. Перепрофілювання санаторіїв і пансіонатів з лікувальними функціями в готелі - один із шляхів підвищення їх рентабельності - в перспективі малопродуктивний шлях, так як знижує ємність ТРТС для лікування і оздоровлення, а створює умови лише для короткострокового відпочинку та можливих ряді випадків рекреаційно-пізнавальних туристичних занять. Досвід створення на територіях санаторних комплексів котеджної забудови, нерідко практикується особливо в прибережній смузі, взагалі переводить такі землі з рекреаційного в селитебное використання. В цьому плані найбільш раціональним виступає реконструкція санаторних комплексів радянського періоду у великі готельні освіти з лікувально-оздоровчим сервісом по досвіду країн східного Середземномор'я: Туреччини, Греції, Ізраїлю, Кіпру та ін.

Другим перспективним шляхом розвитку ТРТС Причорномор'я виступає розвиток пізнавального туризму. Найдавніші пам'ятки античних цивілізацій збереглися в Українському Причорномор'ї у вигляді археологічних заповідних територій та об'єктів. Це фрагменти античних Ольвії, Пантікапея, Херсонеса Таврійського, Тіраса та інших поселень. Середньовічні пам'ятники представлені фортифікаційними і культовими будівлями: Аккерманська фортеця Білгороді-Дністровському, закладена молдавським господарем Олександром чол Бун в початку XIV століття, генуезькі споруди в Судаку, Феодосії та Балаклаві, християнські церкви, мечеті і кенаси в Бахчисараї, Євпаторії, Ізмаїлі, Білгороді-Дністровському. Найбільше пам'яток відображає період приєднання краю до Російської імперії в кінці XVIII - початку XIX ст. Однак до цього часу ні один археологічний, архітектурний або культурно-історичний ансамбль регіону не включений до реєстру пам'яток культурної спадщини, перебувають під егідою ЮНЕСКО. Важко переконати іноземних туроператорів в необхідність розширення строків відвідування причорноморських міст, наприклад, шляхом збільшення тривалості стоянок круїзних лайнерів в портах Одеса, Ялта, Ізмаїл, без зарахування фрагментів міст регіону до списку ЮНЕСКО. В даний час міська адміністрація Одеси, наприклад, у міру обмежених фінансових ресурсів все ж просуває проект включення 60 гектарів центральної забудови міста до включення в список світової культурної спадщини ЮНЕСКО як припортову забудову ХІХ століття. Для цього були проведені великомасштабні реконструктивні заходи та ремонтні роботи, які оцінюються в 500 млн. гривень.

Безперечним чинником розвитку пізнавального туризму в регіоні є наявність значних музейних зібрань. Одним з перших серед вітчизняних музеїв був створений у 1825 р. Одеський музей старожитностей, який сьогодні представляє найбільший археологічний музей з унікальними України історико-культурними пам'ятками острова Березань, Пантікапея, Ольвії, Тіраса, Херсонеса та ін [2]. Унікальним зібранням художника зі світовим ім'ям В. К. Айвазовського є музей-галерея його імені у Феодосії. Безсумнівну естетичну та культурну цінність представляють зібрання Одеського художнього та музею Західного і східного мистецтва. Досить висока туристична аттрактивность палацових комплексів Лівадії, Алупки та інших маєтки Південного берега Криму. Навіть у молодих містах, наприклад у 35-річному Іллічівську можна знайти цікаві для туристичних відвідувань музейні зібрання: тут більше 20 років діє єдиний в Причорномор'ї музей порцеляни, створений на базі приватної колекції.

Окремим елементом пізнавально-туристичних ресурсів регіону є природоохоронні об'єкти: заповідники, національні і регіональні ландшафтні парки. Відвідування Дунайського біосферного, "Асканії-Нова", Карадазького та ін. заповідників увійшло в практику багатьох екологічних турів по Причорномор'ю. Однак низька транспортна доступність більшості безсумнівно атрактивних природних об'єктів не дозволяє розвивати тут природно-пізнавальний туризм. Слід зазначити, що інтерес до цих територій з-за їх малої популярності з боку вітчизняних і зарубіжних туристичних фірм, не проявляється.

Третім напрямом розвитку ТРТС Причорномор'я, на наше переконання, слід вважати етнічний туризм. Він може отримати тут розвиток внаслідок поліетнічності даних територій та особливостей їх заселення та господарського освоєння в останні століття. Для представників різних етносів, які в різні часи заселяли і освоювали території Криму, сучасних Одеської, Миколаївської і Херсонської областей, окремі місцевості мають особливу ностальгічною аттрактивностью, яка відсуває на задній план скромний сервіс місцевого готельного господарства та недоліки транспортної доступності. Серед цих етнічних груп німці і євреї, болгари і греки, італійці та французи, караїми і кримські татари та ін [4]. Артефакти цих етносів уже не представлених в сучасному населенні регіону - це не тільки експозиції та фонди місцевих краєзнавчих музеїв, а й спадщина матеріальній і нематеріальній культури у вигляді антропогенних форм ландшафту, будівель і споруд, планувальних особливостей населених пунктів, звичаїв і обрядів, лінгвістичних особливостей місцевих говірок, фольклору і т.д. Відчутної шкоди інтересам етнічного туризму завдає зруйнована в 1940-і роки система назв сільських поселень, малих міст і селищ. Невиправдане зміна історичних топонімів на безликі Виноградовки, Василівки, Приморські та Чорноморські призвело до нівелювання історичної пам'яті частині сучасних жителів цих поселень, заважає орієнтації туристичних операторів, ускладнює процес створення маршрутів етнічного туризму. Тим не менш, в останні роки спостерігається помітне зростання відвідувань туристи з США, Німеччини, Австрії, Швейцарії, Швеції, Естонії, Туреччини, Греції, Італії місць, пов'язаних з їх сімейним минулим і генетичною пам'яттю. Більшість об'єктів етнічного туризму в малих населених пунктах - це культові об'єкти, господарські споруди, окремі житлові будинки перебувають у незадовільному стані. Тому тут також потрібен сучасний управлінський підхід до реставрації та реконструкції таких об'єктів, що не тільки приверне нових туристів, але і створить додаткові робочі місця в депресивних адміністративних районах з сезонним характером зайнятості населення.

Висновки. Концептуально, у відповідності з теоретичними основами розвитку ТРТС, подібні утворення здатні характеризуватися стійким і динамічним розвитком лише в тих випадках, коли спираються на декілька ресурсних факторів або кілька функционо-структурних компонентів [5]. Для Українського Причорномор'я в розвитку ТРТС до недавнього часу домінував рекреаційно-курортологический і ресурсний фактор злегка доповнений пізнавально-туристичними формами відпочинку. Для створення стійких умов подальшого розвитку, на нашу думку, необхідно розширити головні напрями розвитку ТРТС причорноморських областей і Криму малоиспользуемыми в даний час ресурсами етнічного туризму з залученням у подібні ТРТС різних таксономічних рангів сіл, селищ і малих міст для відродження тут економічного потенціалу та створення сучасної транспортної і туристичної інфраструктури.

Джерела та література

1. Коржунова Н.В. Рекреаційна діяльність в Причорноморському регіоні [Текст] // Екологічні проблеми Чорного моря. Збірн. матеріалів до 6 Міжнар. симпоз. Відп. ред. Р.Р. Мінічева, Б. М. Кац. - Одеса: ОЦНТЕІ, 2004. - С. 241-243.
2. Маньковська Г.В. Музеї на ту ристичних маршрутаах півдня України [Текст] // Сталий розвиток туризму на Чорноморському узбережжі. Сб. матер. Симпозіуму. Отв. ред. Б. М. Кац, Т. А. Сафранов, О. А. Слюсаренко. - Одеса: ОЦНТЕІ, 2001. - С. 406-412.
3. Молодецький А.Є. Рекреаційна перлина Одеси - Куяльницький курорт [Текст] // Краєзнавчий вісник. Глав. ред. Кравченко В. А. - 2001. - №1(15). - С. 25-27.
4. Молодецький А.Є., Орлова М. Л. Актуальні напрямки розвитку етнічного туризму в структурі територіальних рекреаційних систем України [Текст] // Географія в інформаційному суспільстві. Зб. наук. праць у 4-х тт. - К.: В-во Обрії, 2008. - Т. ІV. С.196-198.
5. Рекреаційні системи. Ред. Н. С. Мироненко, Ст. Бочваров. - М: Изд-во МГУ, 1986. - 136 с.