Максименко Н.В.
Культура народів Причорномор'я. - 2001. - №16. - С.72-76.

Екологічне страхування в сфері туризму

У багатьох країнах туризм є іноді єдиним джерелом муніципальних доходів. Для Криму туризм - один з пріоритетних напрямків розвитку культури і економіки.

Згідно «Коментарю до концепції Програми реструктуризації економіки АРК шляхом комплексного галузевого і територіального зонування» [5] (далі Коментар до концепції) на території Криму понад 11,5 тисяч пам'ятників історії, культури і архітектури, що відносяться до різних історичних епох, цивілізацій, етносів релігіям. Найбільш унікальні з них використовуються в якості туристичних об'єктів неефективно або не використовуються взагалі. У Криму 5 державних заповідників, 33 заказника, з них 16 загальнодержавного значення, 10 заповідних урочищ і т.д. Використання цих об'єктів в туристичних цілях практично не здійснюється, хоча має величезний потенціал. З лікувально-мінеральних ресурсів: 8 родовищ мінеральних вод, 15 родовищ лікувальних грязей, однак, з них фактично використовується тільки одне - Сакське.

Більше 90% рекреаційних об'єктів сконцентровано на вузькій трикілометрової прибережної смузі моря. При цьому район Великої Ялти явно перевантажений. В той же час слабко освоєно узбережжя від Алушти до Феодосії, а найменше - Східне узбережжя: Арабатська стрілка, район мису Казантип, західне і південне узбережжя Керченського півострова, а також Каркінітської затоки. У глибинних територіях (гірничо-передгірних) розміщені лише невеликі мало комфортабельні об'єкти. За думку авторів Коментарю до концепції в цій «кримській Швейцарії» є всі необхідні умови і ресурси для рекреаційного освоєння високого рівня.

Необхідно додати, що згідно з «Порядком грошової оцінки земель несільського призначення (крім земель населених пунктів)», затвердженого наказом Держкомзему України, Мінагропрому України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Держкомлісгоспу України, Держводгоспу України, Української академії аграрних наук від 29.08.1997г. № 86/19/148/86/76/88 - Алуштинський, Феодосійський, Гурзуфський, Ялтинський, Алупка-Кореїз, Бекетово-Блакитна затока, Фороський, Севастопольська, Євпаторійський і Сакський курортні райони мають статус курортів міжнародного значення.

Добре відомо, що необхідною умовою для залучення відпочиваючих є соціально-економічна стабільність і відсутність екологічних катастроф. Регулювання цих двох умов має здійснюватися з допомогою чинного законодавства. Так, п.2 ст.3 Закону України «Про туризм» [2] передбачає створення економічних умов, які стимулюють розвиток туризму в Україні, що має бути одним із основних напрямків державної політики в сфері туризму.

Для створення сприятливих економічних умов у сфері туризму безперечно необхідно фінансування для проведення належних заходів. Стаття 11 цього ж Закону містить перелік джерел фінансування туризму:

- власні фінансові ресурси суб'єктів туристичної діяльності, грошові внески громадян і юридичних осіб;
- запозичені фінансові кошти (облігаційні позики, банківські та бюджетні кредити);
- безоплатні та благодійні внески, пожертвування підприємств, установ, організацій та громадян;
- позабюджетні фонди;
- кошти Фонду розвитку туризму України, який формується за рахунок відрахувань суб'єктів підприємництва незалежно від форм власності;
- іноземні інвестиції;
- нарахування від туристичних лотерей;
- інші джерела, не заборонені законодавством України.

З метою розвитку туризму суб'єктам підприємництва, які надають туристичні послуги, можуть встановлюватись пільги щодо оподаткування, кредитування та страхування туристичної діяльності, що передбачено п.2 ст.11 Закону України «Про туризм».

Виходячи з ст.11 Закону України «Про туризм», можна припустити, що для розвитку туризму в Україні існує достатня кількість джерел для фінансування туристичної діяльності, однак, необхідно відзначити недоліки існуючих у вищезазначеному Законі. Безсумнівно, виникає питання щодо розвитку туризму: «Може розвиватися туризм в силу того, що в основному Законі, регулює туристичну діяльність, є недоробки?».

Наприклад, у цьому Законі нічого не говориться про екологічне страхування, в той час, коли з цим видом страхування вважається велика частина європейських країн (Німеччина, США, Швеція та ін), і застосовує його вже не перше десятиліття, так як екологічне страхування є основним стимулом економічного та екологічного благополуччя, а також їх рівноваги.

В Україні, з недавнього часу, існує страхування ризику забруднення навколишнього природного середовища, набула у світі назву "екологічне страхування". Як в вітчизняній, так і закордонній практиці це поняття найчастіше означає страхування цивільно-правової відповідальності власників потенційно небезпечних об'єктів, у зв'язку з необхідністю відшкодування збитків третім особам, обумовленої технологічною аварією або катастрофою. Його розширювальна трактування включає повну загальну відповідальність, що передбачає захист страхувальника у разі будь-якого порушеної проти нього позову, що вимагає відшкодування втрат у результаті збитків власності. Страхується передбачена законом про кримінальну відповідальність обов'язок (приватноправового характеру) страхувальника відшкодувати шкоду, заподіяну юридичним і фізичним особам результаті впливу шкідливих речовин на землю, повітря, воду і водойми. Страхуються майнові збитки, що випливають з порушення прав власності, права на обладнання і виробничу діяльність і права користування водним простором або свідоцтва про користування ними.

Мета екологічного страхування: утворення страхових фондів для попередження екологічних аварій та катастроф, відшкодування збитків, завданих юридичним і фізичним особам внаслідок забруднення навколишнього середовища; забезпечення умов проживання населення та функціонування підприємців усіх форм власності у зонах надзвичайних екологічних ситуацій.

Суб'єктами екологічного страхування можуть бути фізичні і юридичні особи, а в якості об'єкта екологічного страхування можна розглядати будь-який екологічний ризик забруднення навколишнього середовища та потенційного екологічного збитку, заподіюється забрудненням виробничими, побутовими та іншими відходами, транспортними засобами та ін.

Згідно із Законом України "Про страхування" [3], страхування - це вид цивільно-правових відносин захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій (страхових випадків), передбачених договором страхування або чинним законодавством, за рахунок грошових фондів, які формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів (страхових внесків, страхових премій). Об'єктом страхування виступає ризик як єдине випадкове подія, яка настає всупереч волі людини.

Ризик реалізується за допомогою випадкових подій або явищ, з приводу яких виникає страхове відношення. Стаття 7 Закону України "Про страхування" дає поняття страхового ризику: "певна подія, на випадок якої проводиться страхування і яка має ознаки ймовірності та випадковості настання".

У сфері екологічного страхування найбільш поширеними є три види ризиків: технічні, ризики цивільної відповідальності та катастрофічні ризики.

Технічні ризики виявляються у формі аварій через раптовий вихід з ладу машин і обладнання або збою в технології виробництва. Причинами виникнення технічних ризиків можуть бути помилки управління. монтажу, порушення технології, недбалість у роботі та ін., які призводять до передчасних відмов, виходу з ладу машин і устаткування. Таким чином, технічні ризики можуть нанести шкоду майну, життю і здоров'ю людей і фінансовим інтересам підприємства внаслідок перерви у виробництві і наднормативних витрат.

Ризики цивільної відповідальності пов'язані із законними претензіями фізичних і юридичних осіб в зв'язку з заподіянням їм шкоди, викликаним, наприклад, джерелом підвищеної небезпеки. До джерел підвищеної небезпеки відносяться автомобільний, залізничний, повітряний і морський транспорт, ряд хімічних виробництв і інші.

Катастрофічні ризики - це ризики, пов'язані з проявом стихійних сил природи, а також з перетворюючою діяльністю людини в процесі виробництва і споживання матеріальних благ.
Знаючи мету, суб'єкт і об'єкт екологічного страхування, ми можемо дати тлумачення поняття екологічного страхування. Екологічне страхування - це страхування відповідальності об'єктів - потенційних винуватців аварійного, залпового (ненавмисного) забруднення середовища і страхування власних збитків, виникають у джерела такого забруднення.
Неодмінною умовою екологічного страхування має бути взаємна зацікавленість страховика і страхувальника превентизации аварій, запобігання шкоди навколишньому середовищу. У того й іншого виникають свої страхові інтереси: у страхувальника - компенсація прямих і непрямих збитків, у страховика - витяг прибутку.

Даний вид страхування відрізняється від інших тим, що крім отримання прибутку, він служить запобігання, ліквідації та компенсації шкоди, завданої потерпілим.

Законодавством України (Закон України "Про страхування") передбачені дві форми страхування: обов'язкове і добровільне. Добровільне страхування здійснюється на основі договору між страхувальником і страховиком. Основні умови та порядок проведення добровільного страхування визначаються правилами страхування, які встановлюються страховиком самостійно і відповідно до вимог закону про страхування, а конкретні умови страхування визначаються при складанні договору страхування.

У статті 6 Закону України «Про страхування» перераховані види обов'язкового страхування в Україні. До жаль, у переліку видів обов'язкового страхування екологічне страхування поки відсутня.

Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» [1] прямо вказує, що екологічне страхування носить як добровільний, так і обов'язковий характер. У статті 49 цього Закону зазначено, що «в Україні здійснюється добровільне і обов'язкове державне та інші види страхування громадян та їх майна, майна і доходів підприємств, установ і організацій на випадок шкоди, заподіяної внаслідок забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів».

Відмінності в об'єктах екологічного страхування є основою його поділу на види. У відповідності з цим критерієм всю сукупність страхових відносин можна підрозділити на наступні види:

- страхування відповідальності на випадок аварійного забруднення навколишнього середовища;
- майнове страхування фінансових збитків, зумовлених аварійним забрудненням навколишнього середовища;
- особисте страхування життя, здоров'я, працездатності та пенсійного забезпечення громадян на випадок настання аварійного забруднення навколишнього середовища.
В сучасних умовах розвитку економіки для України доцільно виділити наступні види екологічного страхування:
- страхування ядерних ризиків;
- страхування у сфері поводження з радіоактивними відходами;
- страхування техногенних аварій;
- відходи в курортно-рекреаційних зонах;
- страхування катастрофічних ризиків, пов'язаних з проявом стихійних сил природи.

Для Криму характерні останні три виду екологічного страхування.

В умовах сучасного екологічної кризи в Україні модернізація структури виробничого потенціалу та охорона навколишнього природного середовища виступає формою регіонального управління соціально-економічним розвитком. Пріоритетним для життя населення стає не деформована, скорена людиною природа, а економічно чисті продукти харчування, повітря, вода, сфера життєдіяльності. Цілком вірогідний технологічний і соціальний прогрес в якісному інтенсивному розумінні, але без хижацького використання навколишнього середовища. У зв'язку з цим гостро постає проблема техногенного ризику як допустимого впливу господарської діяльності людини на природу.

За кордоном при розгляді промислових аварій і катастроф виділяють:

а) хімічні аварії, обумовлені виходом з-під контролю тих чи інших хімічних процесів;
б) пожежі та вибухи, викликані внутрішніми факторами (порушення технологічних режимів виробництва, аварії в системах електро - і газопостачань тощо);
в) руйнування будівель і споруд за дефектів проектування або будівництва, а також внаслідок пожеж, вибухів або впливу зовнішніх факторів (землетрус, урагани та інші);
г) ядерні аварії на АЕС.

Під впливом збільшення масштабів господарської діяльності, росту великих міст, підвищення рівня концентрації промисловості та її енергоозброєності, а також одиничної потужності агрегатів зростає потенційна небезпека техногенних катастроф. Тому функціонування технічної системи повинно бути підпорядковане безумовного пріоритету соціального ефекту над економічним, здоров'я та виживання населення - над прибутком. Ефективність вкладення коштів у техногенно - екологічну безпека повинна бути тим вище, чим більшою мірою вони спрямовані на забезпечення захисту інтересів майбутніх жителів України і Криму. Такий підхід виправдовує зниження ступеня використання природних ресурсів і практичну ліквідацію техногенно небезпечних виробництв. Разом з тим, вкладення в безпеку повинні окупитися досягненнями технологічного прогресу, створює нові позитивні умови для виживання майбутніх поколінь.

Оптимізація збалансування економіки та екології, особливо з урахуванням техногенного ризику, є важливою складовою підвищення безпеки проживання населення в Україні. Для зменшення техногенного ризику необхідно насамперед керувати такими процесами у сфері виробництва і споживання, як модернізація структури потенційно небезпечного виробництва; використання екологічно чистих технологій; цілеспрямоване виробництво з оптимізацією потужностей підприємств; вплив на структуру кінцевої продукції, її споживчі якості і екологічність.

Важливий спосіб компенсацій - система страхування, ефективне функціонування якої передбачає реалізацію ряду принципів. Перший - тісний зв'язок страхування з картами ризику і розподілу страхових внесків між об'єктами залежно від очікуваних збитків. Другий - обов'язкове страхування об'єктів з підвищеним ризиком і їх працівників. При цьому в доповнення до обов'язкового необхідно створити систему добровільного страхування (для населення, підприємств, екологічних об'єктів). Третій - перетворення системи страхування в один з найважливіших елементів контролю за рівнем безпеки в регіоні. Органи страхування повинні оперативно реагувати на зміни ситуації шляхом зменшення або збільшення страхових внесків в залежності від зміни ймовірності аварії або катастрофи.

Питання відходів у курортно-рекреаційних зонах не відрегульований і дуже злободенним. В Україні відсутня науково обґрунтована екологічна політика, погоджує розвиток економіки з системою пріродноресурсних і екологічних обмежень.

Найбільш проблемним питанням для курортно-рекреаційних зон є не налагоджені, або вийшли з ладу системи очисних споруд . Відсутність фінансування не дозволяє ввести в лад заплановані природоохоронні об'єкти. При цьому в багатьох санаторіях, пансіонатах, базах відпочинку тощо очисні споруди як такі взагалі не є.

Поряд з високим рівнем зносу основних фондів, недостатнє фінансування будівництва природоохоронних об'єктів збільшує ризик надзвичайних екологічних ситуацій аварій.

Серйозну тривогу викликають зростаючі темпи забруднення Азовського і Чорного морів, особливо біля селища Кирилівка.

Кожну добу в Азовське море, наприклад, скидається 18,4 млн. кубометрів побутових стоків, у тому числі 5,5 млн. кубометрів без будь-якого очищення. Стан Чорного моря також оцінюється фахівцями як критичний. Загальний обсяг скидаються у нього господарсько-побутових відходів становить 160 млн. кубометрів в рік. З них - 35% без належного очищення. Тільки підприємствами хімічної промисловості щороку скидалося в Каркінітська затока Чорного моря до 17 млн. тонн промислових стоків, забруднених залізом, важкими металами, нафтопродуктами.

Від Євпаторії до Керчі на чорноморському березі розміщені численні здравниці. З-за відсутності комплексної програми освоєння курортних зон, відомчої роз'єднаності переважна більшість санаторіїв, пансіонатів, будинків відпочинку, про що вже вище йшлося, не мають елементарних очисних споруд, і всі стоки спускаються в море. Тому природні ресурси Чорного моря, можливість самоочищення знаходяться на межі.

Туризм слабо розвивається там, де багато промислових об'єктів і в результаті - брудне море, велика кількість порушених земель.

Автори Коментаря до концепції вважають, що наявність в Криму привабливих у природному відношенні територій, їх поєднання з культурно-історичними ресурсами створює хороші передумови для організації тут різноманітних форм туризму: культурно-пізнавального, екологічного, наукового та елітарного - швидко напрямків у світовому і європейському туристичному русі. Особливе місце має зайняти туризм по гірським та передгірний районам, що володіє величезним природним і історико-культурним потенціалом, а також формування та рекреаційне використання нових типів особливо охоронюваних історико-культурних територій: унікальні природні ландшафти, історичні місцевості, історичні маршрути, печери, історичні міста і села.

На мій погляд, введення екологічного страхування є необхідною умовою для розвитку туризму в Криму. Екологічне страхування - це чистий бізнес: страховик - витягує прибуток; страхувальник - компенсує збитки; реципієнт - отримує гарантію на відшкодування шкоди. При цьому страхові платежі можуть входити в оборот, тобто вони можуть бути спрямовані на різні цілі для запобігання певних подій.

Не треба чекати зобов'язуючих нормативних актів коли існує вже дозволена форма в чинному законодавстві.

У сфері туризму швидко прижився один з таких видів страхування, як дорожні перевезення пасажирів. Що ж заважає з таким же успіхом впровадити ще один із видів страхування - екологічне? За мою думку, перш за все, вирішення даного питання перешкоджає пасивність органів місцевого самоврядування.

Література

1. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.91р.
2. Закон України «Про туризм» від 15.08.95г.
3. Закон України «Про страхування» від 07.08.96р.
4. «Порядок грошової оцінки земель несільського призначення (крім земель населених пунктів)», затверджений наказом Держкомзему України, Мінагропрому України, Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України, Госкомлексхоза України, Держводгоспу України, Української академії аграрних наук від 29.08.1997г. № 86/19/148/86/76/88.
5. «Кримський проект. Коментар до концепції Програми реструктуризації економіки АРК шляхом комплексного галузевого і територіального зонування». - Сімферополь, 1997р.