Анатолій Гальчинський
Опубліковано: Економіка України. - 2007. - №8.

Методологія складних систем

Дана стаття стосується проблеми кризи та методологічного оновлення економічної теорії, яка вже розглядалась автором. Наукова актуальність цієї проблеми не обмежується суто академічними визначеннями, вона порушує і принципово значущі прикладні аспекти. У монографічному дослідженні "Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи" (К., "Либідь", 2006) мною було зроблено спробу окреслити (як я це бачу) зміст даних аспектів.

Відповідна логіка міститься у контексті сучасних постмодерністських світоглядних обґрунтувань та їх впливу на якісне оновлення економічної методології. Їх відображенням є ренесанс (звісно, на принципово новій основі) методологічного індивідуалізму, утвердження постнекласичної методологічної парадигми, спроби адаптації принципів синергетики до аналізу сучасних економічних трансформацій і утвердження на цій основі економічної синергетики. До особливо помітних праць у даному контексті я відніс би, насамперед, книгу А. Нєкіпєлова, а також знакове дослідження, в якому, за визначенням авторів, "викладено результати синергетичної природи економічної системи Росії та виявлено деякі принципи і напрями ринкової трансформації". Важливу роль у цьому пошуку відіграє й унікальна за своїм змістом серія книг "Синергетика: від минулого до майбутнього", яка протягом останніх років видається в Росії.

Хотілося б, щоб українська економічна наука також активно долучалася до такого пошуку. Опублікована на сторінках журналу "Економіка України" стаття О. Васильєва може розглядатись як важливий крок у цьому напрямі, У моїй статті акцентується увага на одному з базових аспектів методологічного оновлення економічної теорії - на творчому освоєнні напрацьованих прикладними науками (насамперед, фізикою і математикою) концептуальних постулатів функціонування та розвитку складних систем, Власне, постнекласична наука, як і економічна синергетика, у своєму сучасному пошуку спирається на результати саме цих досліджень - на основні засади теорії дисипативних структур, нові інтерпретації логіки детермінізму та раціональності. При цьому автором враховується такий факт: і у самій теорії складних систем, і, природно, у тих її аспектах, які стосуються суспільних, у тому числі економічних, процесів, поки що залишається багато невизначеностей.

Привертає увагу позиція І. Пригожина, у працях якого дослідження відповідного кола питань займає досить помітне місце. У 1969 р. побачила світ його праця "Пізнання складного", яка була написана у співавторстві з Г. Ніколісом. "Ми все ще далекі від того, - зазначається у книзі, - щоб дати визначення складного, і малоймовірно, що ця мета буде досягнута до кінця цієї книги" . Значно пізніше, у 2000-му році, у широко відомій науковій громадськості статті Нобелівського лауреата І. Пригожина "Послання майбутнім поколінням", по суті, підтверджено це положення і визнано, що наука у відповідних дослідженнях "досі перебуває у дитячому віці".

У чому специфіка представленого аналізу? Автором жодною мірою не ставиться завдання розкрити основи теорії складних систем. Йдеться про інше: про ті позиції відповідної теорії, на які може спиратись економічна наука при визначенні основних засад свого методологічного оновлення. За вдалим визначенням І. Болдирєва, методологія дозволяє науці, по-перше, зрозуміти саму себе, межі власного застосування, а по-друге, вибудувати зв'язки з іншими галузями знань. Методологія складних систем і є саме тією основою, яка дозволяє нам предметніше осмислити проблему міждисциплінарних зв'язків економічної теорії з іншими суспільними та природничими науками, зокрема проблему наукового синтезу, яка набуває значення у сучасному науковому процесі.

Генетика складних систем

Природним є існування різних підходів до визначення специфіки складного. Усіх їх поєднують акценти па складностях структурної побудови, взаємозалежності та взаємодії різноякісних складових частин, які функціонують у межах системи. "Складність, - пишуть М. Згуровський і Н. Панкратова, - це спільна властивість єдиної множини різноманітних (виділено мною. - А.Г.) об'єктів, які структурно взаємозв'язані, функціонально взаємозалежні та взаємодіють між собою...". З таким визначенням не можна не погодитися. Водночас треба бачити те, що традиційні для системного аналізу позиції, згідно з якими складність визначається цілісним поєднанням структурно неоднорідних частин, не враховують якісної визначеності складних систем. У цьому випадку складність, по суті, ототожнюється з поняттями системної цілісності. Можливо, саме з цим пов'язано і те, що у багатьох наявних дослідженнях при класифікації систем різновид "складні системи" взагалі не виокремлюється.

Існує й інший суто світоглядний аспект, на якому акцентує увагу І. Пригожин. Протягом тривалого часу в науці домінували уявлення щодо спрощеної конструкції світового устрою. Відповідна конструкція розглядалась як "добре змащена машина, що працює як годинник". Ці уявлення мають давню історію. Вони були започатковані ще стародавніми греками, які розглядали сукупність усього існуючого як прояви упорядкованості та гармонії. На цій самій світоглядній конструкції базується вся методологічна платформа наукових досліджень епохи Просвітительства та Модерну. Вся конструкція генетичного аналізу як однієї з основ методології ортодоксальної економічної теорії зводилася до виявлення найпростішої, елементарної клітини, яка мала концентрувати в собі сутнісні визначення всієї системи. "Із самого зародження західної, чи європейської, науки ми свято вірили, - пише з цього приводу І. Пригожин, - у "простоту" всього мікроскопічного: молекул, атомів, елементарних частинок... Цієї концепції (...) навряд чи можна дотримуватися сьогодні. Елементарні частинки, як ми тепер знаємо, являють собою складні об'єкти, здатні народжуватися і розпадатися" . Це стосувалося не тільки мікро-, а й макропроцесів. Сучасна методологія виходить з того, що в новітніх системних трансформаціях складність проникає в суть самого порядку речей.

Важливо враховувати й те, що зміщення акцентів від простого до складного - це не просто констатація певної наукової парадигми. Йдеться про значно більше - про нові світоглядні засади, нову культуру мислення, про базові принципи сучасного постмодерністського світосприйняття. За оцінками І. Пригожина, мова йде про наукову революцію в дослідженнях сучасного світоустрою, за якої акценти на дослідженнях складних систем "не залежать від того, чи йде мова про молекули, біологічні або соціальні системи". Так сталося, що протягом тривалого часу наука успішно розвивалася лише у тих випадках, коли їй вдавалося звести вивчення процесів, що відбуваються у природі та суспільстві, до монотонного повторення. Ілюстрацією до цього можуть слугувати детерміністські закони Ньютона. Проте кожного разу, коли наука прагнула описувати складні, невпорядковані процеси, процеси виникнення нового, вона неодмінно зазнавала невдачі. Нинішня наукова революція пов'язана з намаганнями подолати цю обмеженість. Економічна наука як невід'ємна складова частина аналізу суспільних процесів не може бути відстороненою від цих методологічних новацій. Особливої ваги відповідна констатація набуває за умов, коли йдеться про аналіз глобальних економічних процесів. "Під глобалізацією, - цілком слушно зауважує німецький учений К. Майнуєр, - насамперед розуміють нелінійну динаміку світових ринкових систем . Те саме стосується і закономірностей перехідної економіки. Сучасна економічна теорія перехідних процесів і систем поки що не має належного методологічного інструментарію аналізу відповідних закономірностей.
І все ж таки, чим відрізняються нові підходи до визначення суті складних систем, їх генетики від традиційних системних досліджень, про які вже йшлося? Якщо дотримуватися думки Г. Пригожина (а саме йому належать визначальні наукові узагальнення у цьому питанні), то важли¬вими, на мій погляд, є такі позиції.

По-перше, на противагу статичним поглядам на світоустрій, складність у І. Пригожина розглядається як "невід'ємна частина світу динамічних систем (виділено мною. - А.Г.)", у витоків дослідження яких стоїть видатний французький учений, математик, фізик і філософ А. Пуанкаре (1854-1912). Саме він запропонував обґрунтування нелінійних рівнянь, на яких базується теорія динамічних систем і які становлять методологічний фундамент дослідження складних систем. Так, складні системи - це насамперед динамічні, з точки зору наявного потенціалу саморозвитку, системи. Зазвичай прості цілісні системи такого потенціалу в собі не містять.

По-друге, складні системи належать до класу невпорядкованих систем. Акценти на невпорядкованості складних систем, як правило, пов'язані з гносеологією наших незнань, недостатністю відповідних наукових узагальнень. Невпорядкованість уявляється нам проявом складності, коли ми її не знаємо. Проте система, пише з приводу цього французький учений А. Атлан, чию структуру ми знаємо досконало, не може вважатися справді складною. Невпорядкованість, зазначає він, виступає як складність лише у відношенні до порядку, існування якого ми прагнемо розшифрувати. Іншими словами, акцентує увагу французький учений, складність – це видима невпорядкованість, за якої у нас с причини припускати наявність прихованого порядку. Так, йдеться про те, що складність - "це впорядкованість, до якої ми поки що не маємо ключа". "Складність, - пише А. Атлан, - передбачає, що ми маємо про структуру глобальне уявлення, і водночас це уявлення не дає нам змоги пізнати її досконально. Ось чому складність вимірюється інформацією, якою ми не володіємо і яка потрібна, щоб визначити систему в усіх її деталях".

По-третє, генетика складності пов'язується із специфікою перехідних систем. Йдеться про характеристику складності як ознаки не тільки динамічної системи, а й, насамперед, перехідного етапу динамічного розвитку. Це дуже важливе уточнення. "Однією з істотних ознак складного процесу, - пишуть Г. Ніколіс та І. Пригожин, - є здатність здійснювати переходи між різними режимами". Відповідно, можна зазначити, що за принципами функціональної складності розвиваються саме перехідні системи, тобто системи, які займають особливе місце і становлять лише один з ланцюгів еволюційного процесу, своєрідну "передісторію" нового, що виникає і утверджується.

У даному разі слід враховувати й те, що перехідний стан еволюційного процесу, як правило, характеризується достатньою тривалістю. Це не щось швидкоплинне. У теорії виділяються великі, середні й малі трансформаційні цикли, які зазвичай накладаються один на одного. Йдеться про цілі епохи. Перехідні процеси в природі розтягнуті на тисячоліття. Не становлять виняток і суспільні, у тому числі економічні, трансформації. Процес первісного нагромадження капіталу, а це основа переходу від феодалізму до капіталізму, здійснювався в Європі з XVI до початку XIX ст. Як показує досвід останніх десятиліть, період перехідних трансформацій постсоціалістичного суспільства може також виявитися досить тривалим. Мається на увазі практика не тільки економічних, а й інституційних перетворень, а також соціальних і духовних.
У наведеному визначенні є ще одна принципова ознака: складні системи як системи, що "здатні здійснювати переходи", системи, що становлять передісторію нового, реалізуються через механізми біфуркації та хаосу. У системі канонічних досліджень суспільні науки дотримуються дещо спрощеної логіки: порядок однієї системи безпосередньо трансформується в порядок іншої. Методологія складних систем вносить принципові уточнення у цю схему. Йдеться про взаємозалежність: порядок - біфуркація та хаос - інший порядок. Як буде показано у наступному аналізі, принципово новим у цій взаємозалежності є те, що ситуація біфуркації та хаосу розглядається як така, що несе, з одного боку, позитивну функцію, а з іншого - не просто позитивну, а й інноваційну функцію. Стан біфуркації - це відображення життєздатності системи. Хаос, як зазначають російські вчені В. Бранський і С. Пожарський, має творчу силу (здатність) народжувати новий порядок. Так, можемо констатувати ще одну ознаку складних систем: вони реалізують свій конструктивний потенціал через механізми біфуркації та хаосу.

По-четверте, поняття складного органічно кореспондується і з специфікою гак званих дисипативних (dissipation - розсіювання) систем, які виключають можливість зворотного розвитку, базуються на принципах незворотності процесів. Поняття дисипативності структури, наголошують В. Бранський і С. Пожарський, це концептуальний фундамент теорії складних систем. І. Пригожий с засновником фізики незворотного стану, базові підвалини якої несуть принципове філософське навантаження, мають загальнометодологічне міждисциплінарне значення,

По-п'яте, при розгляді генетики складних систем треба враховувати й те, що для їх визначень притаманними є не детерміністські закономірності, а імовірнісний підхід. Складні системи не можна охарактеризувати в термінах ньютонівської детерміністської логіки (події "х" породжують події "у"), а лише через принципи спонтанності, ймовірності та нестійкості. Відповідно змінюється і методологічна основа дослідження складних систем. Складні системи - це за своїм змістом не просто динамічні системи, а нерівноважні динамічні системи, методологія яких кореспондується з методологією квантової механіки і теорії відносності, принципами імовірності. Складність визначається мірою нелінійності. У цьому відношенні складні нелінійні системи слід розглядати як антипод лінійним цілісним системам, які у світлі нових обґрунтувань можна віднести, скоріше за все, до класу простих систем.

Тепер про генетику складних систем. Як вони виникають: спонтанно чи на основі певних закономірностей? Розглядаючи це питання, виділимо чотири базові моделі відповідних трансформацій.

Перша модель. Перехід до складних систем здійснюється в результаті біфуркаційних процесів і порушень стандартного стану цілісних (простих) систем. Йдеться про те, що складні системи виникають з простих на еволюційній основі внаслідок послаблення останніх, втрати ними системної якості та енергії саморозвитку. У цій ситуації материнська структура розпорошується на самодостатні різношвидкісні (зрілі та незрілі) ланки (частини). У підсумку відбувається індивідуалізація кожної з цих ланок. Домінантою їх визначень стають власні якісні ознаки, що неадекватні попереднім системним характеристикам. Настає системна невизначеність - порушуються причинно-наслідкові зв'язки попередньої системи. Майбутнє втрачає свою лінійність, а логіку розвитку починає визначати випадковість.

Друга модель. Складне виникає у результаті впливу зовнішніх факторів. Відповідна ситуація відбувається тоді, коли внутрішній потенціал саморозвитку цілісної системи, енергія її внутрішніх зв'язків стають меншими за сумарний результат зовнішніх впливів. У даному разі інноваційну функцію перебирає на себе зовнішнє середовище. Упорядкування системи на новій інноваційній основі здійснюється за рахунок зовнішніх факторів.

Третя модель. Складне виникає внаслідок дії механізмів випадковості. Нове народжується у світі, наповненому випадковостями. У такому разі випадковість як невідворотне явище, що лежить в основі будь-якої реальності, виступає у ролі визначальної домінанти інноваційного оновлення системи. При цьому міра випадковості, і це дуже важливо враховувати, зростає внаслідок підвищення динамічності розвитку, його прискорення. Посилення ролі випадковості - результат не тільки системної складності перехідних процесів, пише О. Тоффлер, а й відчутного прискорення динаміки суспільного розвитку взагалі. "Швидка зміна, - наголошує він, - передбачає випадковість. Передбачає ненадійність, невідомість. Передбачає конкуренцію з неочікуваного боку".

Четверта модель. Складне формується шляхом самогенезису, на основі самозбуджуваності процесів, методом самоорганізації. У цьому випадку просте і складне не пов'язані між собою ієрархічно, логікою наступності та причинності. Водночас було б некоректним повністю заперечувати причинність як ознаку системності у цілому. Причинність, яка кореспондується з генерацією складних систем, є більш диференційованою, нелінійною, складною. Кожного разу причина розглядається як особливий (конкретний) випадок, який визначає появу лише виокремленого (специфічного) явища, а не всіх явищ взагалі. При цьому однакові початкові умови можуть призвести до разюче несхожих результатів. Як зазначав О. Тоффлер, йдеться не про систему більярдних шарів, які рухаються завчасно передбачуваною траєкторією, а про складніші процеси, реалізація яких вимагає значно більшої енергії для свого самоутвердження. Також для визначення специфічної причинності й траєкторії розвитку складних систем необхідні досконалі знання визначальних (початкових) умов і відповідне інформативне забезпечення. "У цьому випадку, - пишуть Г. Ніколіс та Т. Пригожин, - для того, щоб можна було вести мову про окрему чітко визначену траєкторію, нам знадобилося б задати початкові умови з нескінченно високою точністю. Іншими словами, нам потрібна була б нескінченна інформація, зумовлена нескінченною кількістю цифр, необхідних для завдання початкових даних".

У цих характеристиках представлено лише базові, вихідні методологічні визначення генетики складних систем, їх принципові відмінності від систем лінійного розвитку. Акцентуючи увагу на цьому, ми виходимо з особливої актуальної трансплантації відповідних методологічних принципів до системи суспільних, у тому числі економічних, наук. Хочу підкреслити, що здобутки у цій справі є ще занадто скромними. За визначенням відомого російського вченого В. Стєпіна, економічні та соціальні процеси належать до більш складного класу систем, ніж природні та механічні. Економічна наука не має права нехтувати таким становищем речей.

Стан біфуркації та хаосу

На чому базуються методологічні визначення біфуркації як однієї з функціональних основ системної самоорганізації? Вже йшлося про те, що стан біфуркації методологією складних систем ототожнюється з відхиленнями від стандартної причинно-наслідкової детермінованості та рівноваги. Він пов'язується із системною нестійкістю та непередбачуваністю траєкторії майбутнього розвитку. Домінантою відповідного розвитку стають не причинно-наслідкові зв'язки, а випадковість. При цьому інтенсивність випадковості зростає адекватно мірі нестійкості динамічної системи. Якщо амплітуда відповідної нестійкості перетинає критичні точки біфуркації, то система трансформується у режим хаотичної невизначеності. І. Пригожин виділяє крайню форму хаосу - дисипативний хаос, коли пам'ять системи стосовно попереднього лінійно-детермінованого стану повністю втрачається. У цій ситуації принцип загальнезворотними - такими, що втрачають ознаки попереднього. Втрачається і принцип однолінійності часового виміру. "На відміну від статичної біфуркації, - пишуть Г. Ніколіс та І. Пригожин, - ... механізми виникнення хаотичних атракцій неможливо уявити у певній універсальній, канонічній формі, яка б дозволяла пояснити роль відповідних параметрів". Зазначений стан не піддається оцінкам на основі канонічних законів і закономірностей, якими користується наука при дослідженнях лінійних процесів.

Яке теоретичне навантаження несуть характеристики біфуркації та хаосу, якою є логіка входження системи до відповідного стану і виходу з нього? Виділимо ряд визначальних ознак, які, на наш погляд, кореспондуються з логікою методологічного оновлення економічного аналізу.

По-перше, надзвичайно важливими у характеристиці біфуркації та хаосу виступають акценти на тому, що відповідні ситуації є не аномальним відхиленням, а складовими частинами динамічних процесів, що вони є невід'ємними атрибутами еволюційних суспільних, у тому числі й економічних, трансформацій. Якщо звичайні інтегровані (цілісні), раціонально детерміновані, зворотні у часі системи канонічної форми пов'язуються з аналізом "існуючого", то біфуркація та хаос - це логіка "виникаючого" стану системи. "Структура, - зазначають російські вчені О. Князєва та С. Курдюмов, - формується в хаосі та виникає з хаосу. Хаос організує. Руйнуючи, він будує" . Ці акценти є надзвичайно важливими для характеристики не тільки сучасних глобалізаційних процесів, а й трансформацій, пов'язаних із станом перехідних суспільств, до яких належить й Україна.

По-друге, треба враховувати конструктивну функцію фази біфуркації, її інноваційну роль. Про це вже йшлося. Стан біфуркації є відображенням життєздатності системи. У І. Пригожина стан біфуркації та хаосу як стан безладу є платою за можливість утвердження нового порядку. Йдеться про обґрунтування логіки виникнення нового. Основний акцепт робиться на тому, що нове виникає з неоднорідного (суперечливого). Саме у фазі біфуркації система прагне подолати консервативну однорідність. У процесі біфуркації у системі виникають "інноваційні сигнали у вигляді флуктуацій". Завдяки таким сигналам система набуває здатності "прощупувати" можливості нестандартних трансформацій. "Джерелом інновацій і диверсифікацій с біфуркація, тому що саме завдяки цьому стану в системі формуються нові рішення", - пишуть І. Пригожин і Г. Ніколіс.

З огляду на ці методологічні визначення, можемо дійти принципово неординарних висновків. Виявляється, що найменш дієздатними є не перехідні (гетерогенні), а стійкі цілісні системи, які у процесі свого утвердження змогли підпорядкувати своїм визначенням власні складові (структурні) елементи (підрозділи) і на цій основі набули гомогенних ознак. Такі системи виявляються нежиттєздатними (в інноваційному контексті) утвореннями. Як писав відомий російський учений М. Моісеєв, "стійкість, доведена до своєї межі, зупиняє будь-який розвиток. Вона суперечить принципу змінності". У процесі біфуркації відповідна консервативність системи порушується. У даному випадку біфуркації розглядаються як процес порушення симетрії між різними частинами структурно цілісної, зазвичай збалансованої системи, а також між системою та її зовнішнім оточенням. Інваріантність розвитку забезпечується саме на цій основі.

Отже, можемо внести принципові уточнення й до загальної логіки системних трансформацій. Добре відомо, що класична методологія передбачає еволюцію сумативних систем у системи більш високого порядку - стійкі цілісні (гомогенні) системи, за сценарієм розвитку яких кожен структурний елемент системи зрештою стає таким самим, як і всі інші. Принаймні, саме таким чином рух до структурної цілісності системи визначав К. Маркс. Для зрілої системи, писав він, характерно, що "її розвиток у напрямі цілісності полягає саме в тому, щоб підпорядкувати собі всі елементи суспільства або створити з нього ще відсутні в неї органи. Таким шляхом система в ході історичного розвитку перетворюється в цілісність". Ортодоксально методологію аналізу трансформаційних процесів побудовано саме на таких засадах, які у своїй основі є досить коректними. Проте на їх визначенні не можна ставити крапку. Логіка біфуркаційних процесів вказує на те, що досягнення системної цілісності - це не тільки вищий, а й кінцевий пункт відповідних трансформацій, це початок занепаду, самозаперечення системи, фаза її стійкості та водночас початку розпаду і загибелі, фаза, в якій інноваційний потенціал розвитку перебуває у пригніченому стані. У цьому зв'язку можна сказати, що час біфуркації є часом повернення системи до стану конструктивної неоднорідності та формування на цій основі нового енергетичного потенціалу саморозвитку.

По-третє, проблемним для методології є визначення принципів входження системи до фази біфуркації. Це питання адекватне проблемі виникнення складних систем, систем, які перебувають на відстані від рівноваги. Методологією складних систем розрізняються малі амплітуди відхилень від стану рівноваги і критичні точки відхилень, які розміщуються за межами рівноваги. У першому випадку флуктуації (відхилення) розглядаються здебільшого у вигляді системних "шумів" або "малих вихрів", що здатні до самозаспокоєння. Відповідно рівноважні системи розглядаються як системи з контрольованими флуктуаціями. При досягненні критичних точок флуктуаційні вихрі не зникають. Вони охоплюють ширший простір, проникають углиб, втягують до своєї орбіти дедалі більшу кількість структурних елементів системи. "У точках біфуркації, тобто у критично порогових точках, - пишуть І. Пригожин та І. Стенгерс, - поводження системи стає нестійким і може еволюціонувати до кількох альтернатив". До того ж "при віддаленні системи від стану рівноваги вона може пройти через кілька зон нестійкості".

Слід зауважити, що задовго до теоретичних узагальнень Т. Пригожина і його співавторів відповідні процеси у розвитку суспільства були досліджені видатним американським соціологом російського походження П. Сорокіним. У його праці "Соціальна стратифікація та мобільність", яка побачила світ ще у 1927 р. у добре відомій читачеві книзі "Людина. Цивілізація, Суспільство", він обґрунтовує соціальні передумови флуктуацій. Учений окреслює можливу альтернативу розвитку суспільства: "плискувате" (від рос. - плоске) суспільство, для якого характерними є незначний рівень диференціації доходів і відсутність економічних стимулів, а отже, злидні та голод, або відносно процвітаюче суспільство з неодмінною диференціацією, соціально-економічною нерівністю. Водночас, наголошує учений, існує точка "насичення" соціально-економічної стратифікації, далі якої суспільство не може просуватися без ризику. Той, хто прагне соціального "вирівнювання", має бути готовим до його наслідків. Якщо перекласти це мовою методології складних систем, то можна визначити, що "плискувате" (системно однорідне і у цьому контексті - цілісне) суспільство - це суспільство, яке перебуває у фазі добіфуркаційного розвитку, або некритичної біфуркації. Саме таке гомогенно однорідне (плискувате) суспільство (прототипом якого можна вважати антиринкову економіку адміністративного соціалізму) характеризується недостатністю енергетичного потенціалу не тільки самовідтворення, а й саморозвитку.

По-четверте, підсумовуючи попередні визначення, можна стверджувати, що у точці біфуркації системи практично неможливо передбачити траєкторію майбутнього. Порушується традиційна логіка дарвінівського еволюційного процесу - від простого до складного. Методологією складних біфуркаційних перетворень не виключається можливість не тільки поступального, а й регресивного розвитку, не тільки розвитку від простого до більш складного, а й генерації простіших форм суспільної організації з більш складних. У даному випадку слід розрізняти поняття "зростання" (кількісне збільшення) і "розвиток" (якісні перетворення). Теорія і практика доводять можливість кількісного зростання тих чи інших параметрів, у тому числі й економічних, без розвитку. Йдеться про зростання плюралістичності та наявність численних конкуруючих між собою парадигм суспільного розвитку, кожна з яких залежно від конкретних умов може стати пріоритетною. У цьому випадку "майбутнє перестає бути даним". "Складність, - зазначає І. Пригожин, - це властивість систем, які за заданих обмежених умов мають більше одного можливого рішення". На цій самій основі формується ситуація логічної необоротності процесів та явищ суспільного життя, яка, у свою чергу, порушує часову симетрію. Симетрія часового виміру втрачає свою значущість. Докорінно трансформується і проблема критеріальних (оціночних) вимірів. Ці дуже значущі аспекти біфуркаційних явищ і процесів докладніше розглядаються у наступному аналізі.

Проблеми часової асиметрії

Теорія складних систем вносить принципові уточнення і в тлумачення проблеми часового виміру суспільних процесів. Вона є набагато складнішою, ніж це зазвичай подається традиційною методологією. Окреслимо лише у найбільш узагальнених визначеннях і цю дуже важливу і надзвичайно цікаву (навіть для прикладних досліджень) проблему. У контексті методології складних систем йдеться про те, що необоротність суспільних процесів кореспондується з явищем часової асиметрії, багатомірністю часових характеристик, диференціацією у відповідних аргументаціях поняття астрономічного часу та іншого поняття - внутрішнього соціального часу. За визначенням І. Пригожина, "час - це конструкція". "Час не є чимось готовим, тим, що постає у завершених формах перед гіпотетичним надлюдським розумом. Ні! Час - щось таке, що конструюється у кожний даний момент. І людство може взяти участь у про¬цесі цього конструювання". Суспільна діяльність людини проходить у межах не просто фізичного (астрономічного), а й соціального часу. Відомий американський учений І. Валлерстайн вважає цю обставину однією з ключових ознак розвитку складних, неврівноважених і необоротних процесів. Неврівноваженість як природний стан складних систем реалізується через механізми соціального часу.

Привертає увагу й те, що у витоків цієї принципової методологічної позиції стоїть один з найвідоміших французьких істориків повоєнного часу, автор фундаментального дослідження "Матеріальна цивілізація, економіка і капіталізм, ХV-ХVП ст." Ф. Бродель. Застосування специфічного виміру тривалості суспільних процесів - механізму соціального часу - пов'язується ним з якісною неоднорідністю окремих історичних етапів і систем розвитку суспільства, яка вимагає адекватної міри часу; вона не може вимірюватися стандартним (фізичним) часовим еталоном. Ця позиція є досить логічною. У Ф. Броделя кожній системі соціальної реальності притаманні власні модулі часового виміру, які за своїми характеристиками не можна порівняти один з одним. "Вічний час", не обмежений у своїй протяжності, за Ф. Броделем, є міфом. Існує поняття "стріла часу", що базується на простому принципі, за яким час діє безперервно і своєрідно, лише механічно нанизує різні суспільні епохи. Складні необоротні системи у своєму реальному вимірі, по-різному реалізуючи свою часову протяжність, заперечують це визначення. У зв'язку з цим Ф. Бродель виділяє кілька типів соціального часу, найбільш значущими з яких є притаманний кожній конкретній суспільній системі структурний час, а також циклічний час - час середньострокової перспективи, інструмент часового виміру окремих циклів внутрішніх структур. При цьому в ході історичного прогресу відбувається стиснення соціального часу.

Йдеться про далеко не абстрактні позиції, а про речі, що добре відомі економічній теорії. Скажімо, витрати суспільної енергії для досягнення одного і того самого економічного результату в паші часи і 200 або навіть 100 років тому відрізняються не тільки кількісними, а й якісними характеристиками і тому не можуть оцінюватися одномірними (суто лінійними), у тому числі й часовими, величинами.

У цьому контексті особливу роль відіграє ефект прискорення суспільно-економічних процесів. Це притаманне сучасній швидкій постіндустріальній інформаційній економіці, яка у багатьох своїх сегментах працює в режимі оn-line і дедалі більшою мірою набуває ознак "символічної" структури. Йдеться, насамперед, про структури інформаційних економічних мереж (networks). Максимальне стиснення часу і простору відбувається у першу чергу на їх основі. Зрештою ефект економічного прискорення, зазначає О. Тоффлер, робить кожну одиницю зекономленого часу більш цінною. Кожна одиниця часу починає коштувати більше грошей, що, у свою чергу, передбачає використання і різних часових (і не лише) модулів відповідних вимірів.

Ці принципові методологічні застереження стосуються багатьох проблем усього суспільного процесу, в тому числі й тих його аспектів, які пов'язані з використанням одиниць виміру трансформацій пострадянського суспільства, його економіки. Вони не можуть бути одномірними, тобто адекватними не тільки у кількісному, айв якісному сенсі одиницям виміру сучасної постіндустріальної інформаційної економіки, економіки знань. Пострадянські економіки у цілому, як і економіка України зокрема, - це економіки неоіндустріального суспільства, для якого на нинішньому етапі його розвитку проблема постіндустріальної трансформації може розглядатись (якщо вважати відповідний розвиток загальною закономірністю) не тільки як віддалена перспектива, а й як така, що матиме (без сумнівів) принципово інші, ніж ті, що розвиваються нині на Заході, втілення. У цьому зв'язку наявні намагання уніфікувати підходи до використання одиниць виміру сучасних трансформацій у нас і на Заході уявляються досить суперечливими. Це також проблема імплементації принципів методології складних систем, яка вимагає нашої уваги.

Економічні альтернативи

Спробуємо системніше відстежити найбільш значущі зв'язки між уже окресленими принципами методології складних систем і проблемою якісного оновлення методології економічного аналізу. У моєму розумінні ключовою позицією у відповідному оновленні с переорієнтація економічного аналізу з homo-economicus як першооснови всієї системи економічних відносин на homo-sociologicus. Йдеться про надскладні, ще належним чином не осмислені економічною наукою процеси, пов'язані з персоніфікацією особистості як суб'єкта економічного процесу, утвердженням як економічної домінанти творчої праці та постматеріальних потреб, зміщенням акцентів з "виробництва для обміну" на "виробництво самого себе" та розгортанням трансринкових трансформацій. Відповідно до цих процесів змінюються характеристики економічного поля. Нині воно дедалі більшою мірою набуває ознак дисипативного, гетерогенного за своїм вмістом середовища, містить у собі різноякісні (за системними визначеннями) структурні утворення, що взаємодіють між собою не за логікою жорсткої (ньютонівської) детермінації, а за законами нелінійної імовірності, за принципами основних постулатів самоорганізації складних систем, У контексті цих характеристик можна вести мову про процеси, які відображають утвердження якісно нових за своїм змістом основ економічної системи - принципів постматеріальної економіки, врешті-решт, економіки людини.

Звісно, йдеться лише про тенденції розвитку, про процеси, які ще не набули завершених форм і відображають специфіку перехідного характеру економічних трансформацій. У цьому випадку мова йде не стільки про перехідні процеси від адміністративної до ринкової системи, скільки про глобальніші трансформації, які позначаються у тому числі й на характері постсоціалістичних перетворень, про зародження "фундаментальної цивілізаційної альтернативи", про "контури постцивілізації". У вже згадуваній книзі "Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи" автор спробував проаналізувати методологічні аспекти саме цих системних перетворень. Йдеться про мої намагання розкрити логіку триланкової структури глобальних трансформацій: доцивілізаційна епоха (епоха дикості та варварства) - епоха цивілізації (аграрної та індустріальної) - постцивілізаційна епоха, контури якої, за визначенням російського вченого О. Неклесса, "лише проглядаються" Зі. Перехідний характер сучасної епохи, її нестійкість і біфуркаційна специфіка визначаються відповідними перетвореннями.

З точки зору сучасних економічних трансформацій, їх ключовою ланкою є розвиток людської особистості. Дуже важливо усвідомити нову якість, яка характеризує цей розвиток. У цьому зв'язку хочу звернутися до методології К. Маркса. Аналізуючи в рукописах "Капіталу" історичний процес, він виділяв три етапи еволюції людини. Перший відповідає примітивному суспільству, в якому людина, будучи позбавленою скільки-небудь вираженої індивідуальності, реалізовувала себе на основі "відносин особистої залежності". Другий - етап більш зрілого суспільства (у К. Маркса - це капіталістичне суспільство), в якому утверджується "особиста незалежність людини", проте вона реалізується на основі речової (матеріальної) залежності людей одна від одної. І нарешті, найвищий - третій історичний етап, на якому "вільна індивідуальність ґрунтується на універсальному розвитку індивідів, па перетворенні їх колективної, суспільної продуктивності в суспільне надбання".

Якщо спроектувати ці визначення, які, з моєї точки зору, не втратили свого наукового сенсу, на нинішню логіку цивілізаційного процесу, то можна виокремити принципові методологічні позиції, які дозволяють грунтовніше осмислити суть сучасних трансформаційних проблем, у тому числі й пов'язаних з характером перехідної епохи, станом біфуркації та хаотичного розвитку. Я пропоную читачеві таку схему відповідних взаємозалежностей: "відносини особистої залежності" - доцивілізаційна епоха розвитку людства, тобто етап дикості й варварства; "особиста незалежність, що реалізується на основі речової залежності" - епоха цивілізації; вільна індивідуальність, що ґрунтується на універсальному розвитку індивідів, - постцивілізаційпа епоха.

Зрозуміло, що дискусійною є остання позиція. Проблема полягає в тому, як ми бачимо суть постіндустріального суспільства. Чи слід дотримуватися вже сформованого погляду, що постіндустріальний розвиток може реалізувати свій конструктивний потенціал у межах загальноцивілізаційних закономірностей, чи слід виходити з того, що постіндустріальне суспільство є завершенням епохи цивілізації еволюційного розвитку людства і водночас початком майбутньої постцивілізаційної епохи? Раніше у своїх публікаціях я дотримувався першої позиції. Проте з огляду на глибину системних перетворень, на інтенсивність біфуркаційних процесів, які супроводжують сучасні трансформаційні процеси, я дедалі більше схиляюся до другої точки зору - до правомірності оцінок щодо їх постцивілізаційних характеристик.

У даному разі я керуюся логікою видатного вченого-гуманіста Е. Фромма, який, обґрунтовуючи у класичній за своїм змістом праці "Втеча від свободи" принципи загальноісторичного прогресу, писав; "Історія людства - це історія дедалі більшої індивідуалізації та водночас дедалі більшої свободи особистості". В іншій його книзі із символічною назвою "Людина для себе" подано ідентичні підходи. "Мета людини, - наголошується в ній, - бути самою собою, а умова досягнення цієї мети - бути людиною для себе (виділено мною. – А. Г.). Коли ми говоримо про сучасні сутнісні трансформації економічного процесу, персоніфікацію особистості, про постматеріальну економіку, про зміни характеристик економічного поля, де людина виступає не тільки як суб'єкт, а й одночасно як об'єкт економічного процесу, як "центр перспективи" (Т. Шарден), а саме виробництво набуває ознак "виробництва самого себе", про заснований на довірі соціальний капітал, що перебирає на себе функцію визначального виробничого ресурсу економіки, то у цьому випадку враховуються і відповідні оцінки Е. Фромма. Логіка ренесансу методології індивідуалізму, основи синергетичної економіки, сучасні постмодерністські світоглядні засади в методології економічного аналізу також мають розглядатись у відповідному контексті.

Таким чином, йдеться не про коригування діючих методологічних механізмів, а про їх сутнісну перебудову. У зв'язку саме з такою перебудовою нині у методології та методах дослідження утворюються "глибокі розлами" (Ж. Рюс), які розхитують наявні принципи наукового пізнання: старі (ортодоксальні) методологічні канони вже не працюють, а нові ще не працюють - вони ще системно не сформовані. Принципові виклики сучасному науковому процесові, які породжують кризові явища у сфері наукових досліджень, у тому числі й в теорії економічного аналізу, мають розглядатися, насамперед, у відповідному контексті. Методологія складних систем містить у собі широкі потенціальні можливості їх розв'язання.