Дутчак С.В.
Матеріали міжнар. наук.-практ. конф.
“Екологічні та соціально-економічні аспекти збереження етнокультурної та історичної
спадщини Карпат”. Рахів, 1-5 вересня 2005р. – С. 56-61

Дві сторони впливу розвитку туристичної індустрії на збереження етнічної самобутності Карпатських гір

Пропаганда та розкручування ідеї розвитку туризму в Українському Карпатському селі підноситься мало не до панацеї, яка врятує жителя гірського регіону від бідності та створить найкраще майбутнє йому і його дітям. Безумовно, туристична галузь економіки – це одна з найприбутковіших сфер господарської діяльності, і має чимало беззаперечних плюсів на свою користь. Але, чи готовий сьогодні житель Карпатського села взяти на себе такий нелегкий спосіб заробітку? І, чи завжди, саме він, може та знає, як і з чого розпочати власну справу в даній галузі? Чи зуміє знайти свою нішу в цьому секторі економіки, яка йому буде приносити не тільки фінансове задоволення, але й моральне.

Тому, в даному повідомленні, хотілося б підняти проблеми, які викликані та тісно пов’язані із розвитком так званого “сільського зеленого туризму” в гірських регіонах, з огляду на питання збереження не тільки природного середовища, але й унікальної етнічної самобутності.

Зміст та сутність проблем. Зміна політичної системи (розпад СРСР, перехід із планової економіки на ринкову, тощо) привела в Україні до значного спаду економічного розвитку в країні в цілому, а в Українських Карпатах особливо. Критичний спад рівня доходів сільського населення викликав значні міграції людей, зокрема молоді, з сільських територій в пошуках роботи. І як наслідок – за останні роки спостерігається старіння сільського населення, занепад традиційного способу життя.

Інтенсифікація економічного розвитку та ринкова конкуренція, імпорт дешевих товарів та продуктів є важким пресом для традиційних галузей господарювання (особливо сільського) в Карпатах: тваринництва (зокрема вівчарства), садівництва та ін. В 90-х роках, особливо на початку, значно скоротився попит на продукцію місцевих ремісників та і взагалі на товари місцевого виробництва. Що, відповідно скоротило їх обсяг. Звісно, що в умовах суцільного безробіття, вихід у світ Указу президента України про “Основні напрямки розвитку туризму в Україні до 2010 року (№ 973/99, від 10 серпня 1999р.), прийняття Постанови Кабінету Міністрів України (від 29 квітня 2002 року №583) “Про затвердження державної програми розвитку туризму на 2002 – 2010 роки”, широко розгорнута Програма “TACIS” на сприяння розвитку “сільського зеленого туризму” в Україні, принесли великі надії на поліпшення ситуації у соціальній сфері Карпатського села.

Позитивним моментом розвитку саме туризму в означеному регіоні є поліпшення тут транспортної інфраструктури та зв’язку. Сьогодні ми спостерігаємо розширення мережі мобільного зв’язку, відновлення доріг та облаштування вздовж трас сучасних АЗС із набором відповідного сервісу, будівництво кемпінгів та підприємств харчування, тощо. А це - нові робочі місця, а також, завдяки таким економічним зрушенням, стають доступними найвіддаленіші куточки Карпат. Розгорнута робота осередків Спілки сприяння розвитку “сільського зеленого туризму”. Завдяки їй сільські жителі сміливіше залучаються до прийому у своїх оселях відпочиваючих, маючи можливість отримати не погані прибутки.

Однією з проблем є сезонне зростання попиту на продукти харчування та товари широкого вжитку. Реально маємо два шляхи вирішення даної проблеми – ввезення готової продукції на територію населеного пункту, або можливість створення умов для максимального виробництва товарів такої категорії на місцях. Скажімо, що стосується товарів промислового виробництва (сезонний одяг, взуття, фототовари, спеціальне туристичне спорядження, тощо) то тут, звісно, доцільніше завозити готову продукцію і відповідно розвивати сферу торгівлі. А ось забезпечення продуктами харчування – хлібом, м’ясо-молочною продукцією, фруктами та овочами (місцевих сортів) – доцільніше організовувати на місцевому рівні. Це, в свою чергу, збереже традиційні види зайнятості, стимулюватиме збільшення кількості робочих місць у сільськогосподарській сфері та сфері переробки її продукції, зберегти та пропонувати туристам традиційну кухню місцевого населення, тощо. Справа в тому, що не кожен господар села захоче чи зможе приймати у своїй оселі туристів. І це нормальне явище. Протягом певного часу пройде своєрідна спеціалізація господарської діяльності: частина населення займеться прийомом гостей, частина – перейде на постачання для них продуктів харчування, частина буде зайнята виготовленням сувенірної продукції (вишивка, ткацтво, різьбярство, гончарство, тощо). Частина – перейде у сферу послуг (ремонт автомобілів, чистка та ремонт одягу, взуття, перукарські послуги. Тобто традиційний спосіб життя і господарювання зміниться у напрямку потрібному для сфери туризму. Звичайно, соціально-економічна сторона даного питання є дуже позитивною. Маючи можливість отримання доходів у своєму селі, частина молоді залишиться на місцях, а це дасть поштовх до відродження та економічного зростання Карпатських сіл. Єдиним негативним моментом, а звідси й важливою проблемою є - втрата традиційного способу господарювання – як елементу етнічної самобутності Карпатських гір.

Наступна проблема. Збільшення кількості населення веде до збільшення маси побутових відходів, утилізація яких на сьогоднішній день є не останньою проблемою. Вирішення питання про переробку, вивезення чи захоронення побутового сміття вже і без тиску туристсько-рекреаційного пресу є нагальною потребою сіл. А коли кількість туристів зростатиме? Ось тут виникає певне протиріччя – туристична галузь може існувати в межах екологічно чистих та естетично привабливих ландшафтів. Під’їжджаючи до сіл, ми нерідко спостерігаємо завалені сміттям яри, береги річок, а іноді і просто стихійні звалища посеред поля. Про який туристичний імідж та привабливість території можна говорити в такому випадку? Тому утилізація побутового сміття є не тільки вкрай гострою потребою, але й необхідною умовою функціонування туристсько-рекреаційної сфери. А з іншого боку її вирішення є неодмінно позитивним моментом для сіл та їх екологічної ситуації. Тобто, місцеве керівництво сільських громад, самі сільські жителі, будуть зацікавлені у підтримці санітарно-екологічної ситуації у відповідному стані.

Досить важливою проблемою, в даний час, є питання безпеки в туризмі в цілому і в сільському зокрема. В нормативних документах туристичної галузі, прийнятих за останні роки, їй приділяється багато уваги. Відповідальність за безпеку туристів на підприємства що відправляють людей на відпочинок, на приймаючу сторону, на перевізників. Зокрема , обов’язковою умовою отримання ліцензії є відкриття спеціального рахунку , своєрідного страхового фонду підприємства (величина якого залежить від виду заявленої діяльності – туроператорської чи турагентської). У проекті Закону України “Про сільський та сільський зелений туризм” (реєстраційний № 4299) даному питанню присвячений розділ ІІІ. Тут чітко окреслені основні обов’язки “суб’єктів туристичної діяльності у сфері сільського та сільського зеленого туризму”. У статті 11, зокрема, мова йде про фінансове забезпечення своєї цивільної відповідальності перед туристами згідно Закону України “Про туризм”, цього закону та інших актів законодавства України. Незрозумілим тут є зміст статті 12 “Фінансове забезпечення відповідальності сільських господарів, що здійснюють діяльність у сфері сільського та сільського зеленого туризму”. Фізичні особи “які не є суб’єктами підприємницької діяльності та надають послуги з тимчасового розміщення туристів у власному житловому будинку..., в окремому гостевому будинку або на території особистого (фермерського) господарства ... повинні надавати в установленому порядку підтвердження фінансового забезпечення своєї відповідальності на вимогу туриста (тур оператора чи турагента). І тут же встановлений мінімальний розмір фінансового забезпечення – в сумі еквівалентній не менше 500 євро. Проблема, на наш погляд, полягає в тому, що ототожнюються поняття про сільського господаря (не приватного підприємця), який здає своє житло туристам, (в кількості до 8-ми чоловік одночасно) і має право займатися даним видом діяльності без отримання ліцензії, та приватним підприємцем, у якого даний вид діяльності є основним засобом заробітку грошей. Це з одного боку. З іншого - ця ж проблема закладена в тлумаченні самих понять “сільський туризм” та “сільський зелений туризм”.

Наприклад, згідно даного проекту закону – “сільський туризм” – це відпочинковий вид туризму, що передбачає тимчасове перебування туристів у сільській місцевості”, а “сільський зелений туризм” – це відпочинковий вид сільського туризму, пов’язаний з перебуванням туристів у власному житловому будинку сільського господаря, окремому (гостевому) будинку або на території особистого селянського (фермерського) господарства. Тимчасове перебування туриста в тому чи іншому місці у сільській місцевості передбачає перш за все місце ночівлі, харчування, а також умови, що дають можливість займатися туристсько-рекреаційною діяльністю в даній місцевості. Тому, до визначення поняття “сільський туризм” виникає ряд питань – де турист проживає, де харчується, чим займається? Очевидно, що таке трактування відкриває можливість інвесторам сфери означеного виду туристсько-рекреаційної діяльності досить вигідно вкладати кошти. Але будівництво в сільській місцевості готелів, кемпінгів, баз відпочинку, підприємств харчування, нічим не відрізняється від положень статті 5 Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, в якій йдеться про учасників відносин, що виникають при здійсненні туристичної діяльності, зокрема: “Суб’єктами, що здійснюють або забезпечують туристичну діяльність є: ... і інші суб’єкти підприємницької діяльності, що надають послуги з тимчасового розміщення (проживання), харчування, екскурсійних, розважальних та ін. туристичних послуг.” На наш погляд, доцільніше було б використовувати термін “відпочинок ( або туристсько-рекреаційна діяльність) в сільській місцевості” замість двох “сільський туризм” та “сільський зелений туризм”. А вже стосовно місця перебування туриста в селі розрізняти два поняття – 1) “відпочинок в сільській місцевості в межах туристичних комплексів, баз відпочинку, кемпінгів, тощо”, 2) відпочинок в сільській місцевості в межах приватної садиби сільського мешканця...” Це дасть змогу підкреслити статус господаря, який займається своїм традиційним господарством, але додатковий дохід отримує від надання послуг на проживання (а іноді й харчування). Механізм стосунків та відповідальності сторін - туриста та господаря сільського помешкання, який здає його для проживання того ж туриста, ще далекий від досконалості. А піднята проблема потребує окремого та більш широкого обговорення. Очевидним є тільки той момент, що фінансове забезпечення відповідальності сільського жителя, що залучений до даної діяльності, навіть у розмірах передбачених ст.12 вищезгаданого проекту закону, є досить великим. І за таких умов він ніяк не зможе конкурувати з крупним капіталом, що в даний час інвестує розвиток туризму в селах Карпат і не тільки.

Ще одна проблема яка назріває з розгортанням туристсько-рекреаційної діяльності в сільських населених пунктах та їх околицях. Турист, який зробив свій вибір на користь означеного місця відпочинку, не буде постійно перебувати в оселі чи на території турбази. Він, звичайно ж буде проводити свій відпочинок у тій формі, яка йому до вподоби, або в такій, що реально можлива в даній місцевості. Тим більше, що у рекламних путівниках в галузі відпочинкового туризму в сільській місцевості, практично повсюдно пропонується широкий вибір туристсько- рекреаційної діяльності – рибалка, купання, полювання, їзда верхом, збирання грибів та ягід. При стихійному, неконтрольованому розгортанні означеної діяльності за короткий час, вона з “лагідного кошеняти” перетвориться на “дикого хижака”, управляти яким, згодом буде дуже важко. Проблема туристсько- рекреаційного навантаження на ландшафти ще досить мало вивчена та розкрита. Її вирішення має відбуватися в тісній співпраці всіх зацікавлених, у розвитку туристичної індустрії на селі, сторін – самих сільських господарів, інвесторів, що вкладають кошти в розбудову відповідної інфраструктури, керівництва сільськими громадами, туристичних підприємств, які займаються організацією відправки туристів на відпочинок у село, та ін. До такої співпраці доцільно залучати навчальні заклади, Центри зайнятості, які ведуть підготовку та перепідготовку населення відповідно до потреб ринку праці в відповідних регіонах. З розвитком туристичної інфраструктури різко зросте потреба в таких професійних кадрах, як повар, бармен, адміністратор готелю, покоївка, перукар. І, якщо така професійна підготовка в навчальних закладах в даний час ведеться на досить високому рівні, то інструкторів-провідників, не готує жоден освітній заклад. Це логічно, адже саме такі кадри потребують специфічної підготовки. Кваліфікація такого спеціаліста потребує знань та навиків із таких сфер освіти, як фізична культура, психологія, медичні навики (на рівні молодшого спеціаліста), географії, культури та ін. Підготовка такого роду фахівців можлива не стільки в освітніх закладах, скільки через систему організації та проведення курсів при Обласних управліннях (відділах) з питань туризму в межах Методично- консультативних центрів. Робота їх була започаткована структурами Укрпрофтур, ще у 2002 році, але нажаль так і не знайшла фінансової підтримки та свого логічного продовження.

Повертаючись до вищезгаданого проекту закону, можемо зауважити, що в ньому розглядається питання професійної підготовки кадрів у галузі сільського туризму, зокрема, у Розділі Y, ст. 22. Але можемо зауважити, що всі три пункти цієї статті містять протиріччя і не дають чіткого тлумачення стосовно змісту професійної підготовки спеціалістів сфери саме сільського туризму. На наш погляд, це знову ж таки випливає із нечіткості визначення статусу сільського господаря, що здає своє помешкання туристам, і статусу підприємця, який розвиває свій бізнес у означеній сфері. Якщо мова йде про підприємництво пов’язане з наданням послуг на проживання, харчування для туристів (рекреантів), то підготовка фахівців є логічною у відповідних навчальних закладах. Але є інша сторона піднятої проблеми: господар, який залучається до прийому відпочиваючих у власній оселі, також повинен мати певні знання та навики пов’язані з такою діяльністю. Скажімо, елементарні поняття санітарії та гігієни, першої долікарської допомоги, знати свої права та обов’язки, а також права та обов’язки туристів. Вирішення цього питання доцільно було б проводити, залучаючи Центри зайнятості, шляхом організації курсів перекваліфікації та підготовки відповідних фахівців. Такі курси доцільно організовувати на території конкретного села (чи залучаючи декілька сіл). По закінченню, слухачі, могли б отримати сертифікат (чи посвідчення із зазначеним переліком питань, які вони прослухали та підтвердили їх засвоєння. Для сільських жителів, доцільно такі курси проводити за рахунок тих же центрів зайнятості, фондів сприяння розвитку туризму чи інших зацікавлених сторін. Періодично, доцільно було б, також проводити семінари, метою яких мають стати обмін досвідом, знайомство із зміною в законодавстві, лобіювання вирішення назрілих проблем, тощо.

Можемо припустити, що в перспективі виникне потреба обґрунтування спеціалізації “агент з організації сільського туризму” в рамках підготовки спеціалістів за спеціальністю “туризм”. Спроба започаткувати таку спеціалізацію, вже була проведена автором даної статті у 1999 – 2002 роках в межах спеціальності “Організація обслуговування в готельних та туристичних комплексах” в Чернівецькому промислово-економічному технікумі. Було зроблено обґрунтування доцільності такої спеціалізації, окреслені кваліфікаційні вимоги до фахівця. Але, нажаль вона тоді не знайшла підтримки та продовження.

Підняті в даній роботі проблеми є лише невеликою частиною цілого вузла проблем, вирішення яких має відбуватися комплексно та послідовно. Окремим напрямком є проблеми збереження самобутньої культури населення Карпатського села. Усвідомлення необхідності бережливого ставлення до традицій свого народу жителями сіл, особливо молоддю є досить складним завданням, яке, очевидно має бути покладене на заклади освіти та культури. Розуміння того, що саме народні традиції та самобутня культура є невичерпним туристичним ресурсом, саме тим ресурсом заради якого прямують туристи в Карпатський край. Адже об’єктом туризму можуть бути не тільки матеріальні пам’ятки та природні чинники. Гуцульське весілля, традиційні народні свята та гуляння, вироби народних умільців, багатий фольклор - є колоритним соціальним чинником який доповнює мальовничість та унікальність гірських краєвидів, цінність мінеральних вод та кришталеву чистоту повітря.

Література

1. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про туризм”, від 18 листопада 2003 року, № 1282-IV.
2. Проект Закону України про сільський та сільський зелений туризм, № 4299, прийнятий за основу постановою Верховної Ради України від 16 листопада 2004 року.

Summary

Svitlana Dutchak. Two sides of influencing of development of tourist industry on saving of ethnic originality of the Carpathians Mountains.

In a lecture are examined influencing of development of tourism positive and negative in Carpathians from position of saving of uniqueness of ethnic originality and natural environment – as an integral naturally anthropogenic system.