Чорнява А.Л.
Культура народів Причорномор'я. - 2012. - №225. - С.88-91.

Аналіз організаційно-правового функціонування та методи аналізу управління сільським зеленим туризмом в Україні

Постановка проблеми у загальному вигляді і її зв'язок з важливими науковими та практичними завданнями. В даний час, в умовах фінансово-економічної кризи, істотно впливає на показники діяльності туристичної галузі України і Криму в цілому, очікується зменшення обсягів туристичної діяльності та переорієнтація на економні види туризму. В таких умовах сільський зелений є одним із засобів диверсифікації джерел доходів сільського населення, як компонент комплексного розвитку сільських територій і сільської інфраструктури, а також як один із чинників стратегії подолання бідності в сільській місцевості. Саме тому, в країнах, які розвиваються, сільський зелений туризм всіляко підтримується і заохочується державою, доступ до діяльності в цій сфері максимально спрощений, а суб'єкти, які надають послуги в цій сфері, отримують всілякі преференції, в тому числі і податкові. Також розвиток сільського зеленого туризму сприяє отриманню додаткових можливостей для популяризації культури, поширення знань і інформації про історичні, природні, етнографічні особливості України і Криму, який є підставою для визнання сільського зеленого туризму суспільно цінною та корисною сферою відносин, яка заслуговує всілякої підтримки з боку держави.

Розвиток сільського зеленого туризму сприяє:

- розвитку рекреаційних зон в сільській місцевості автономії;
- можливості відпочинку людей різного соціального стану;
- поповнення до місцевих бюджетів;
- підвищення значущості сільській місцевості;
- появи нових робочих місць;
- залучення молоді;
- збереження і підтримання екології та навколишньої природи.

У зв'язку з цим виникає необхідність вивчення і усунення факторів, що стримують ефективність розвитку сільського зеленого туризму в Україні. До таких факторів належать: недосконалість нормативно-правового законодавства в даній галузі, відсутність статистичної звітності, відсутність підтримки сільського зеленого туризму з боку держави та неефективне управління у даній сфері.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питаннями організаційно-правового функціонування сільського зеленого туризму в Україні присвячені праці багатьох учених, у яких проводяться теоретичні дослідження та порівняльні характеристики нормативно-правового законодавства в європейських країнах та Україні. В.васильєв і Н.Васильева займаються вивченням нормативно-правового законодавства в Україні [1, с. 64], М.І Рутинский та Ю.В. Зінько у своїй роботі розглядають організацію сільського зеленого туризму, особливості планування та методи аналізу управління сільського зеленого туризму в Україні [2, с. 270].

Виділення невирішених раніше частин загальної проблеми, яким присвячена стаття. В даний час, незважаючи на численні дослідження вчених, відсутній єдиний підхід щодо системного розгляду всіх особливостей розвитку (нормативно-правового законодавства), функціонування (управління в цьому виді туризму) та вирішення ключових проблем (відсутність державної підтримки), в сільському зеленому туризмі в Україні і Криму. Роль і значення сільського зеленого туризму як структурообразующего елемента ринкової економіки недооцінюється, тому необхідно вивчення і оцінка досвіду діяльності досвіду якісно нових формувань.

Формулювання цілей статті. Метою даної статті є аналіз стану і виявлення недоліків нормативно-правового законодавства сільського зеленого туризму в Україні, вказані типи оформлення сільського зеленого туризму в види малого підприємництва та їх характеристика, аналіз методів управління сільським зеленим туризмом в Україні.

Виклад основного матеріалу дослідження з обґрунтуванням отриманих наукових результатів. Перспективи розвитку туристичного комплексу Криму багато в чому залежать від законодавчої бази, що регулює туристичну сферу як на загальнонаціональному, так і на регіональному рівнях.

Законодавство закріпленого визначення поняття «сільський зелений туризм» Україні немає. У жовтні 2003 року Верховною Радою України був розглянутий і прийнятий проект Закону «Про сільський та сільський зелений туризм», в якому наведені наступні визначення ключових поняття:

Сільський туризм - вид сільського туризму, пов'язаний з перебуванням туристів у власному житловому будинку господаря, в окремому (гостьовому) будинку або на території особистого селянського (фермерського) господарства.

Туристична діяльність по сільському туризму - діяльність з надання різноманітних туристичних послуг (бронювання, розміщення, харчування, рекреація, екскурсійного, транспортного, інформаційного обслуговування, організації культурних, спортивних програм, інших видів послуг, що спрямована на задоволення потреб туристів), яка пов'язана з використанням туристичних ресурсів місцевості відповідно до вимог цього Закону та інших актів законодавства України; (проект Закону «Про сільський та сільський зелений туризм»).

До прийняття вищевказаного законопроекту відносини в сфері сільського зеленого туризму частково регулювалися 4 та 6 статтях Закону України «Про туризм», №324 від 15.09.1995г. [3]. Право особистих селянських господарств займатися сільським зеленим туризмом виділено у статті 1 Закону України «Про особисте селянське господарство», № 742 від 15.05.2003г. [4].

Отже, діяльність у зазначеній сфері в даний час може проводитися без реєстрації як приватний підприємець (стаття 9 Закону України «Про туризм»). Крім того, власник садиби має право оплачувати внески на своє пенсійне і соціальне страхування добровільно, якщо в цьому виникне потреба.

Управління в даній сфері здійснює сам господар садиби. Також власник садиби може найняти працівника під час туристичного сезону. Трудові договори між господарем садиби, який не зареєструвався як підприємець, і працівником складаються тільки письмово і підлягають реєстрації протягом одного тижня в місцевому органі служби зайнятості за місцем прописки працівника (стаття 24-1 Кодексу законів про працю»).

Ліцензування послуг із розміщення та харчування туристів законодавством не зобов'язується. У статті 5 закону України «Про туризм» де вказано про це чітко і в Законі України «Про ліцензування окремих видів господарської діяльності» №1775 від 01.06.2000р. ліцензії для цих видів діяльності не передбачено.

Питання та правомірності застосування обов'язкової сертифікації послуг з розміщення (проживання) та послуг харчування громадян, які не зареєструвалися як підприємці, як того вимагає нова редакція Правил обов'язкової сертифікації послуг з тимчасового розміщення (проживання) (затверджена наказом Держстандарту №37 від 27.01.1999г.) в даний час розглядається адміністративними судами.

Власник садиби має право звернутися із заявкою про надання категорії своєї садиби як туристичного об'єкта добровільно, якщо це необхідно для задоволення туристів. Однак це право власника, а не зобов'язання (стаття 19 Закону України «Про туризм»).

Також власник садиби не зобов'язаний мати освіту за спеціальністю «готельне господарство», щоб надавати послуги з розміщення і харчування туристів. Однак, у разі надання туристам 10 і більше ліжко/місць власник садиби зобов'язаний виконувати вимоги Правил використання готелів та аналогічних засобів розміщення та надання готельних послуг (Наказ Державної туристичної адміністрації України №19 від 16.03.2004г.).

Договір з розміщення туристів (оренда приміщення) може бути письмовою чи усною. Однак краще скористатися письмовими зразками, у зв'язку з можливістю завдати туристами шкоди садибі буде легше довести вимоги її господаря.

Договори складені на час проживання туристів у садибі потрібно нотаріально посвідчувати та реєструвати в органах технічної інвентаризації тільки якщо термін дії цього договору перевищує 36 місяців (стаття 793 Цивільного кодексу України). Щоб уникнути порушення пункту 9.1. Закону про податки з фізичних осіб, терміни перебування одного туриста власнику садиби, який не є підприємцем, краще вказувати не більше 15 днів. Тоді вимоги завірення або реєстрації таких договорів також будуть незаконними.

За вимогою туриста власник садиби може надати заповнений власноруч документ, який вказує термін перебування, вартість основних і додаткових послуг, а також прізвище та ім'я туриста.

Власник садиби, який не зареєстрований як приватний підприємець, може складати договори з розміщення туристів, а не їх туристичне обслуговування. Також власник може складати договір не з окремими туристами, а з туристичною фірмою.

Сільські господарі та члени їх сім'ї, які здійснюють прийом туристів в особистому, фермерському господарстві, повинні вести спеціальний журнал реєстрації туристів, в який заносяться особисті дані громадянина, дані документів, що посвідчують особу, а також час прибуття і вибуття відпочивальників з господарства.

Якщо сільські жителі займаються сільськогосподарською працею на особистому подвір'ї, в городах і садових ділянках, міні-фермах, фермерських господарствах, кооперативах і додатково займаються сільським зеленим туризмом, то вони все частіше реєструються під один з видів малого підприємництва.

В якості основного критерію класифікації форм господарювання слід розглядати виробничі відносини, суть яких відображається у системі цілей сільськогосподарського виробництва, поетапно трансформуються від колективних садів і городів городян (особисте споживання) до класичних форм господарювання (високотоварне багатогалузеве виробництво).

Особисті господарства є автономним сімейним виробництвом, в якому використовується праця всіх членів родини, в тому числі незайнятих у суспільному виробництві. Ведення особистого господарства може здійснюватися як автономно, так і в поєднанні з роботою в сільськогосподарському підприємстві (праця в особистому господарстві суспільно необхідний, оскільки бере участь у відтворенні робочої сили для громадського господарства і виробляє необхідний для суспільства продукт).

Деякі особисті господарства населення трансформуються у фермерські господарства, які є формою підприємництва громадян України, що діють у відповідності з Законом України "Про селянське (фермерське) господарстві". Вони створюються фізичною особою або їх групою, в тому числі і особами, які перебувають у родинних зв'язках, шляхом об'єднання належних їм земельних ділянок та майна, що належить згодом усім членам на правах спільного володіння. Управління фермерським господарством здійснюється фізичною особою (або групою фізичних осіб).

Фермерське господарство має ряд переваг над особистими господарствами населення: його великі розміри, можливість застосування засобів механізації і на цій основі можливість ведення більш ефективного виробництва, досягнення конкурентоспроможності. Зараз на Україні функціонує понад 38 тис. селянських (фермерських) господарств [5, с. 235-236].

В даний час відбувається відродження системи сільськогосподарської кооперації. В Україні вона почала формуватися ще в революційний час. Після закону про кооперацію в 1988р. У сільському господарстві почали виникати окремі кооперативи, проте цей процес не міг стати масовим, поки не була проведена реорганізація колгоспної системи. Створення системи сільської кооперації - питання соціальної та політичної важливості.

Кооператив створюється і функціонує на основі наступних принципів:

- добровільне членство кооперативу;
- взаємодопомога та забезпечення економічної вигоди (прибутку) для членів кооперативу, які беруть активну участь у його виробничої діяльності;
- розподіл прибутку і збитків кооперативу між його членами і згідно з обліку їх особистої участі у господарській діяльності кооперативу;

Обмеження участі в господарській діяльності колективу осіб, які не є його членами;

- управління діяльністю кооперативу на демократичних засадах (1 член кооперативу - 1 голос);
- доступність інформації про діяльність кооперативу для всіх його членів;

Принципи кооперативи єдині для всіх (різних) країн, у національних законодавствах вони варіюються незначно.

Під кооперативним господарством розуміється кооператив, створений (головами) сільських (фермерських) господарств, або громадянами, які мають своє підсобне господарство, на основі добровільного членства для спільної діяльності з обробітку землі, виробництва тваринної продукції, ведення туристичного бізнесу або іншої діяльності, пов'язаної з виробництвом сільськогосподарської продукції і опирається на працю членів кооперативу і об'єднаний їх грошовими внесками в розмірі і порядку, встановленому законом.

Управління кооперативом здійснюється загальними зборами членів кооперативу. Самий вищий орган управління кооперативу будь-якого виду - це загальні збори уповноважених.

Рішення, яке піднімається на загальних зборах, вважається прийнятим, якщо за нього проголосувало не менше 2/3 голосів з числа присутніх на зборах.

Реорганізація кооперативу (злиття, приєднання, відділення, перетворення) здійснюється за рішенням загальних зборів членів кооперативу, згідно цивільного законодавства України. У випадках, встановлених законом, реорганізація кооперативу (по) формі його поділу або виділення з його складу одного чи декількох юридичних осіб (фермерських господарств),здійснюється за рішенням суду. При реорганізації кооперативу вносяться відповідні зміни в його статус.

Ліквідація кооперативу спричинює припинення його діяльності без переходу прав і обов'язків кооперативу в порядку права переваги іншим особам.

В сучасних умовах перевагою малих форм господарювання є те, що вони не володіють значним основним капіталом, використання якого в різних напрямках діяльності досить обмежена, або вимагає значних витрат. В підприємствах, сформувалися на основі майна підприємств громадського сектору, фондовіддача набагато вище, ніж у малих господарствах.

В даний час починає досить чітко виділятися переважна спеціалізація малих форм господарювання в залежності від місця їх розташування.

Власник садиби зареєстрований як приватний підприємець має право крім надання послуг проживання туристам також отримання патенту здійснювати торговельну діяльність з продажу продуктів власного виробництва, зазначених у статті 6 закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» №98 від 23.03.1996г. (хліб і хлібобулочні вироби, крупи, сіль, молоко, вершки, безалкогольні напої, масло, м'ясо, домашня птиця, картопля тощо).

Власники сільських садиб, які займаються сільським зеленим туризмом можуть реєструватися як приватні підприємці або як особисті господарі садиб, однак це не дає стабільного гарантії того, що навіть за неофіційними даними (анкетування райгосадминистарции) буде відомо точну кількість господарств займаються цим видом туризму. В Європі для запобігання цього є організаційні структури, що забезпечують облік та просування сільського зеленого туризму. Найбільш відомою є Європейська федерація сільського зеленого туризму «EVROGITES», заснована в 1989году, до складу якої входить 17 країн [6, с.8].

В Україні в 1996 році утворилася всеукраїнська громадська неприбуткова організація - Спілка сприяння розвитку сільського зеленого туризму в Україні. Потім через місцеві відділення такі союзи утворилися ще в 18 областях України.

В АР Крим у 1998году був заснований «Союз сприяння розвитку сільського зеленого туризму». Він об'єднує господарів садиб, працівників культурно-етнографічних центрів різних етнічних груп народів Криму та майстрів народних промислів.

Членом Союзу можна стати як індивідуально - фізичній особі старше 14 років, так і колективно - колективом підприємства, організацій.

З допомогою таких організацій ведеться точний облік утворення цього виду туризму по всіх регіонах України, а також за допомогою проведення семінарів і виїздів спілкування та обмін досвідом власників садиб.

Висновки по даному дослідженню і перспективи подальших розробок у цьому напрямку. Таким чином, сільський зелений туризм можна розглядати як одну із сфер збереження і розвитку економіки села в Україні та АР Крим. Крім внеску в національний дохід країни, створення робочих міси, цей вид туризму виконує функцію вирівнювання економічно відсталих регіонів. Проте нормативно-правова база недосконала: немає відділу і звітів у статистиці вказує кількість садиб на території, і кількість туристів, що відвідали сільські садиби. Також відсутня підтримка держави та органів місцевої влади, що в свою чергу помітно стримує розвиток цього виду туризму. Грошова мотивація і створення програм розвитку цього виду туризму помітно збільшило не тільки кількість садиб, але і зацікавленість самих власників підвищувати рівень обслуговування та комфортності садиб. Процес управління здійснюється в основному самими власниками садиб, багато з яких не мають відповідного досвіду в даній сфері, а це знижує прибутковість. Відповідна освіта в даній галузі та обмін досвідом значно підвищить якість управління в садибах.

Джерела та література

1. Васильєв Ст. Туризм сільський зелений / В. Васильєв, Н. Васильєва. - К: ТОВ «АДЕФ-Україна», 2003. - 64 с.
2. Рутинський М.Й. Сільський туризм: навч. псіб. / М.Й. Рутинський, Ю.В. Зінько. - К: Знання, 2007. - 271 с.
3. Закон України «Про туризм»: від 15.09.1995г., №324/95-ВР: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //zakon2.rada.gov.ua/laws/show/324/95-вр.
4. Закон України «Про особисте селянське господарство»: від 15.05.2003г., №742-ВР: [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http: //forum.zku.org.ua/viewtopic.php?p=2436
5. Квартальнов В.А. Теорія і практика туризму: учеб. / В.А. Квартальнов. - М: Фінанси і статистика, 20003. - 672 с.
6. Сільський туризм, проблеми та шляхи їх вирішення: матеріали семінару / ред. Н. Гордецкая. - Бахчисарай: Сонат, 2007. - 127 с.